Новину про те, що наступний етап випробувань відкладається щонайменше на тиждень, я вислуховую байдуже. Іноді ми не розуміємо, наскільки важлива чиясь мовчазна підтримка, поки не втратимо її. Що тепер буде з Мікою? Куди її відвезли? Мені дозволено з нею бачитися? Дорнан подарував мені шматочок свободи, але позбавив людини, до якої я була прив'язана всім серцем. Зла іронія.
Одягаюся, виходжу з наполовину спорожнілого крила обраних. Рішуче спускаюся в сад, перетинаю його, зазираю в галерею, в якій раніше зникали наші провідники. Варта біля дверей пропускає мене без жодного запитання, але я все одно завмираю в нерішучості, бо не знаю, куди йти далі. Доводиться розвернутися і запитати дорогу.
— Я бажаю бачити володаря. Як мені його знайти?
— Якщо він захоче вас бачити, вам повідомлять, — молодий страж повторює те саме, що й лікар.
— Я не заберу в нього багато часу, — скромно опускаю очі, — усього лише хочу подякувати за турботу про моє здоров'я. Це ж не суперечить вашим правилам ввічливості?
— Ні, звісно, — пом'якшується охоронець. — Але алті-ардере справді зайнятий, аудієнцію можуть відкласти на кілька днів. Утім, якщо вам дуже хочеться...
Квапливо киваю, від душі сподіваючись, що моє хвилювання можна прийняти за зацікавленість.
— ...Перед заходом сонця зазирніть до храму Прабатьків. Іноді володар проводить там деякий час.
— У вас є храм?
— Звісно є. Ми вшановуємо Праотця і Праматір, які дали життя нашому народу.
Їхньому народу? Мені вистачає витримки стримати обурення. Але вкрасти в людей свободу і честь, а тепер ще й віру?! Воістину, жадібність драконів викликає майже захоплення.
— Як туди пройти?
— Коридором ліворуч, потім униз сходами на вулицю. Там невеликий внутрішній сад, вхід у храм на протилежному боці.
До заходу сонця ще кілька годин, тому йду неквапливо, розглядаючи кожну відкриту залу або коридор. Судячи з усього, тиша панує тільки в крилі, відведеному обраним. Решта палацу скоріше схожа на дуже розрослу будівлю міської ратуші або величезну таверну. Мені назустріч раз у раз трапляються одягнені в однакову форму слуги, люди-відвідувачі, ардере і байніан-ардере, зайняті розмовами. Одного разу мені доводиться втиснутися в стіну, щоб не опинитися збитою з ніг зграйкою дітвори. Хлопчики й дівчатка, людські діти й синьоока малеча — всі разом. З вереском і криками вони викочуються з бічної кімнати прямо мені під ноги. А потім стрибають у різні боки, немов зграйка польових птахів. Їхній дзвінкий сміх прокочується під склепіннями й гасне десь далеко. Я мимоволі посміхаюся, дивлячись їм услід.
Утім, досить швидко безцільне блукання коридорами стає нестерпним, мені незатишно, адже я почуваюся тут зайвою. Неробою. З часів юності в мене не було стільки вільного часу. Сонце плавно повзе до обрію, тож я спускаюся на подвір'я. Ще надто рано, але, мабуть, це на краще: є час звернутися до Праматері.
Храм зустрічає мене урочистою тишею, запахом воску і меду, мерехтінням свічок на залізних свічниках, що тягнуться вздовж стін. Зовсім як удома, за тим винятком, що тут усе розкішніше, величніше, просторіше. Напевно, якби десяток ардере надумали прийняти під склепіннями свою справжню подобу, вони б не зачепили крилами ні колони, ні стіни.
У центрі залу тягнуться довгі ряди сидінь, виточених із темного дуба, стіни вкриті розписами. Підходжу ближче, вдивляюся уважніше. Я знаю ці сюжети: створення світу, перше народження, зішестя вогню, передача священного мистецтва писемності, перша подорож безкрайніми хвилями океану. Корабель божевільного сміливця тоді загубився в штормі й повернувся лише тому, що одна безстрашна діва пожертвувала подаровану Праматір'ю іскру і запалила сигнальний вогонь, загасити який було не до снаги ні дощам, ні ураганам.
Але є одна важлива відмінність, що робить усі ці розписи незнайомими. Майже на кожному зображенні замість людини — ардере. Іноді в істинному обличчі, іноді в більш звичній нам формі, але риси облич гостріші, різкіші, немов у них більше звіриного, ніж людського.
Це дивно і суперечливо. Утім, невідомий художник викривив правду не тільки в зовнішності людей. Ардере в істинній формі на цих фресках теж сильно відрізняються від справжніх. Вони витончені, граційні, намальовані блідо-блакитною фарбою, немов тіла їхні виточені з прозорого льоду.
Відвертаюся від брехливих картин, кидаю погляд на вівтар. З моїх губ зривається зітхання захоплення. Там, у самому центрі, завмерли дві статуї. Праматір в образі напівлюдини-напівардере. Її волосся в'ється на вітрі, легка коротка сукня зовсім не приховує гнучкого, стрункого, майже дівочого тіла. Але тканина невловимо перетікає в язики вогню, широкі рукави вбрання — у розкриті крила. Обличчя Праматері спрямоване до неба, на губах — щаслива усмішка.
На крок позаду неї завмер Праотець. У його постаті людські риси вгадуються ще менше, мабуть, лише гордо піднесена голова і широкі оголені плечі споріднюють його з нами, в усьому іншому він — це вкритий лускою дракон. Від нього віє давньою міццю, силою, спокоєм. Ліва рука його спочиває на плечі Праматері, права — утримує згусток полум'я, що широкими витками охоплює фігуру від грудей і нижче.
Ким би не були ці стародавні боги в розумінні ардере, вони все одно залишаються моїми покровителями, тому я схиляю голову перед ними.
— Дивовижні скульптури. Майстер, який вдихнув у бездушний камінь стільки життя, без сумніву, був відзначений їхньою милістю. Відрадно бачити, що ти визнаєш їх своїми богами.
Обертаюся. За спиною стоїть служитель храму, одягнений у біле. Ардере, немолодий навіть за мірками цього довгоживучого народу, але й старим його назвати язик би не повернувся. На його грудях — важкий золотий ланцюг з підвіскою, всипаною блискучим камінням, білясте, начебто вкрите інеєм волосся заплетене в коси й прикрашене дорогоцінними намистинами та затискачами. Права рука оголена до ліктя, по шкірі від зап'ястя вгору тягнуться кутасті руни чужої мови.