Розділ 5. Перше випробування

— Чому ти намагалася втекти?

Міка вперше запитує мене про це. Ми сидимо на її ліжку, тісно притулившись одна до одної. Нам не холодно, але відчайдушно незатишно. Усе навколо здається чужим і дивним. Розкіш наданих покоїв збиває з пантелику й пригнічує. На її тлі ми всі здаємося маленькими, незначними, бляклими. Усе, що відбувається з нами, ірреальне: чужі слова, вказівки та поради начебто ковзають поверхнею свідомості, не зачіпаючи ні розуму, ні серця. 

— Хіба відповідь не очевидна? — запитую тихо. 

— Не зовсім, — Міка схиляє голову набік, від чого її темно-каштанові кучері хвилею падають на плечі й груди. — Ти завжди була дуже спокійною, розважливою та дуже розумною. Ти не можеш не розуміти, які блага отримає твоя родина за те, що ти стала обраною. Можливо, завдяки тобі вони назавжди виберуться зі злиднів, твій братик і сестри отримають гідну освіту, батьки будуть забезпечені в старості. А в тебе є шанс залишитися в новому світі, сповненому чудес, багатому й спокійному.

— У ролі рабині, так. Чи багато в цьому щастя?

Міка знизує плечима, застигає, задумливо дивлячись у вікно.

— А яка доля чекала на тебе вдома? Можливо, ти закохалася б, вийшла заміж, народила дітей — і з жахом чекала, що одного разу на них вкажуть боги й тобі доведеться відпустити їх у невідомість. Зараз, принаймні, ти точно знаєш, що вони будуть народжені вільними й самі оберуть свою долю.

— А як же мої мрії, життя, право бути собою? Чи не зависока ціна?

— Може, і зависока, — Міка знизує плечима. — А може, і ні. Адже якби тебе просто віддали заміж за домовленістю батьків, було б те саме.

— Не знаю, — зітхаю тихо. — Хочу вірити, що моє життя належало б тільки мені. Обирала б я, а не мене. Покірність — це для овець у стаді, а я — людина. 

Вона усміхається. Не зло, радше сумно, як мудра старша сестра. Насправді Міка молодша за мене на кілька місяців, але іноді мені здається, що між нами прірва завдовжки в десять років.

— А ти чому не намагалася втекти? — запитую, просто щоб не мовчати.

— Тому що хотіла потрапити сюди. Боялася... і сподівалася від щирого серця.

— Чому?! — я навіть підводжуся від подиву, вдивляючись в обличчя подруги, але ні, вона не жартує.

— Розумієш, — на її щоках спалахує рум’янець хвилювання. — Ардере — мій шанс, можливо, єдиний у світі, стати матір’ю. 

Хмурюся, звучить дивно й незрозуміло, але Міка пояснює:

— Пам’ятаєш, коли нам було по дванадцять і ми гуляли на річці взимку, я провалилася під лід?

— Звичайно, таке не забути. Я боялася, що ти помреш від лихоманки, але Прабатьки милостиві й зберегли тобі життя.

— Я майже нікому не говорила, але ті короткі хвилини в крижаній воді не минули безслідно. Праматір врятувала мене, але не мою жіночу суть. У мене майже не йдуть регули, постійно мучать болі ось тут, — вона поклала руки в самий низ живота. — А ще мені часто не вистачає повітря, немов щось стискає легені — і серце пускається навскач без причини. Мама всі очі виплакала, ходила й до лікарів, і до жерців, і до заклинателів, мене напували травами, наді мною читали молитви, навіть чаклувати намагалися, але все даремно. Лікарі сказали, що навряд чи я зможу понести дитину. І тут боги вказали ардере на мене. Чи це не подарунок? Адже забирають тільки тих, хто може дати нове життя, значить, я все-таки здатна зачати дитя. Неважливо, ким буде його батько, головне, що це буде моя дитина.

Вона переплітає пальці й стискає їх так, що кісточки біліють. 

— Я знаю, що ніколи не покину свого малюка. Зроблю все, щоб його батько захотів залишити мене назавжди. І коли через п’ять років отримаю шанс здобути свободу, не скористаюся ним. 

Мовчки зітхаю. Що тут говорити? У кожного тут своя печаль, свої страхи й надії. Для неї материнство дорожче за власну свободу. Я б хотіла засудити Міку, але язик не повертається. 

— Ти ніколи не розповідала про це.

— Ніхто не знає. Спершу я соромилася цієї неповноцінності, а потім зрозуміла, що нікому, крім найближчих, немає до цього діла. Якщо ардере вірять, що я можу народити, якщо в їхніх силах зцілити моє тіло, я вважатиму себе найщасливішою зі смертних.

Я видавлюю посмішку, дуже сподіваюся, що вона виглядає щирою і обнадійливою. Пригортаю Міку до себе, обіймаю за плечі, гладжу по волоссю, а потім відстороняюся й кажу з усією можливою твердістю:

— Ти станеш прекрасною матір’ю, я впевнена. Найкращою з усіх можливих. І будеш щаслива зі своїм чоловіком. Не знаю, хто ним стане, але він щасливчик. Бісів крилатий щасливчик!

***

Наступний вечір приносить новини: завтра вранці відбудеться перше випробування. Ардере хочуть перевірити своїх майбутніх обраниць і обранців на спритність, витривалість і силу. На думку спадає невтішне порівняння з кіньми на ярмарку, але я проганяю ці отруйні думки якомога швидше.

Нас піднімають ще до світанку. Бліда сиза лінія окреслює горизонт на сході, але небо ще всипане яскравими колючими зірками. 

Служниця розкладає на ліжку вбрання, надіслане спеціально для цього дня.

— Що це? — запитую здивовано.