Розділ 4. Юність Дорнана

Дорнан чекав на цей день, як засуджений на смерть злочинець чекає на власну страту: з дивною сумішшю нетерпіння й відрази. Щороку все повторювалося по колу: тремтіння, напруга, обережні погляди, та й ті більше в підлогу. Гнітюче мовчання, приглушені схлипи, спалахи зухвалих людських надій, підживлені казками й забобонами. Такі ж безпідставні, як і їхній страх. 

І гострі уколи сумління за те, що він змушений завдавати болю кожному з обраних. 

Ненависть сталевим панциром лягала на його плечі й сковувала рухи. Алті-ардері коштувало величезних зусиль тримати себе легко й безтурботно, щоб ніхто з новоприбулих не злякався ще більше. Досить із них і того, що вже сталося, а він... він витримає, як витримував усі роки до того.

З власного досвіду володар знав, що перший день найважчий. Минуть лічені години, люди зігріються, переконаються, що фізично їм нічого не загрожує, відпочинуть — і перша хвиля спотворення реальності піде на спад. Подумати тільки, якби не стіна брехні, що назавжди розділила їхні народи, цього всього можна було б уникнути! Так, позбутися мерзенного звичаю збирати щорічну данину ардере не зможуть ще довгі десятиліття, може, навіть століття. Але ось ненависть, виплекану й вибудовану людьми, можна розвіяти, як колись це було зроблено тут, на північ від Стіни.

В юності Дорнан не міг зрозуміти, чому всі кругом твердять, що ненависть вбиває. Думав, усе навпаки: вона живить, підштовхує, змушує рухатися вперед. Робить сильнішою, дарує могутність. Чи не в цьому суть будь-кого з їхнього народу?

Ардере — палаючі. Вони — полум’я, а полум’я — це світло. Легке, прозоре, чудове, невловиме. І юнак, що тільки-но встав на крило, із захватом ширяв у небі, купаючись у променях ласкавого сонця. Життя було легким і безтурботним... Поки одного разу, знехтувавши заборонами батьків і законами зграї, він не полетів на південь, за Стіну. 

Дорнан вірив, що варто людям хоч раз побачити істину — і морок сумнівів відступить, розіб’є кайдани ненависті та розставить усе на свої місця. І кому, як не спадкоємцю й майбутньому володарю всього роду, слід виправити помилку минулого? 

Він летів на південь із відкритим серцем, сповнений віри в те, що змінить цей світ раз і назавжди.

Він помилився.

Лише кілька хвилин польоту над землями людей зруйнували ці мрії.

Реальність наздогнала юного ардере одразу ж, пекуче боляче хльоснувши по плечах, розгорнутому полотнищу прозорих крил, скрутивши й зламавши корону рогів на голові. Тіло, що світилося в ранкових променях подібно до крижинки, понівечило, зігнуло, пофарбувало в буро-сірі тони, налило непідйомною вагою.

Не встигнувши зрозуміти, що відбувається, молодий ардере звалився вниз, начисто зруйнувавши пару будинків і чийсь фруктовий сад на околиці безіменного села. Біль пронизав його свідомість розпеченим списом, змусив ревіти й вивергати полум’я, бити по землі хвостом, що раптово обріс гострими шипами. 

Того дня Дорнан уперше відчув усю тяжкість людської ненависті та нетерпимості. І усвідомив хиткість свого становища й тендітну вразливість власної природи.

А тому був радий, коли чорне забуття поглинуло його розум.

За спадкоємцем-втікачем з’явилися того ж вечора. Ігніалас підняли непритомне тіло гострими пазурами, віднесли геть від людських селищ, кинувши наостанок місцевому старості мішечок золотих монет — плату за заподіяні руйнування й доставлені незручності. 

Заплакане обличчя матері й суворий погляд батька стали для Дорнана найстрашнішим покаранням за зухвалість з усіх можливих. 

Не можна ненавидіти. 

Багатоголосий хор виголосив ці слова на першому справжньому випробуванні: перевірці на зрілість. Того року вони стали його вироком, довівши неготовність зробити крок у дорослий світ: принцу відмовили у визнанні повнолітнім. Через рік — знову. 

Дорнан метушився по своїх покоях загнаним звіром, шукав відповідей у проповідях до богів і старих книгах. Вмовляв себе забути тих, хто створив увесь цей кошмар із ним, із його народом, але обурення правдою, що відкрилася, кипіло подібно до лави в жерлі вулкана. Як пробачити тих, хто практично знищив тебе, скинув із небес, розбив об каміння, ледь не позбавивши життя?

Не можна ненавидіти. 

Чому людям можна, а ардере заборонено? Так не буває! Ненависть — природне відчуття, воно просто існує, доки для нього є причина. Він що, має заплющити очі на несправедливість? Тоді який взагалі сенс в справедливості і законах? Чи дійсно таким було слово Праматері, чи таким — заповіт Праотця? Та й взагалі, чи можна перестати ненавидіти за чиїмось наказом? Дорнан довго намагався осмислити цю фразу й відшукати в ній прихований сенс. Можливо, це не настанова, подумалося йому одного дня, а головоломка, яку слід розгадати? І він наполегливо відшукував зерно брехні, закладене всього в трьох словах.

Не можна ненавидіти.

Щось було не так, юний ардере відчував це не розумом, а серцем. Розуміння виявилося подібним до осяяння: будь-яка заборона — це примус і порушення свободи волі, природної течії життя. Не можна заборонити вітру дмухати, воді — текти, вогню — горіти, сонцю — світити. Той, хто забороняє ненавидіти, подібний до дурня, який заливає олією багаття. Але просто взяти й вирвати з грудей почуття теж не вдасться. Спершу слід зрозуміти, чим замінити порожнечу, що утвориться на його місці, а для цього треба навчитися спостерігати, слухати, створювати. І тільки потім, примирившись із собою, йти далі.