Розділ 3. Спогади

Я добре пам’ятаю, як мене віддавали. 

Усі придатні цього року до жеребкування приходять до храму, там кіссаер зістригає в нас по пасму волосся. Це символічна данина, яку, втім, вогняні збирають із не меншою ретельністю, ніж самих людей. Кіссаер каже, що для перевірки перед ликом богів потрібно щось, що несе на собі наш відбиток. У давнину перевіряли кров, потім виявилося, що навіть волосинки досить.

Я запитувала, як саме це відбувається, але, на жаль, жрець не зміг відповісти.

— З нами не діляться священними знаннями, лише вимагають неухильного виконання обряду. Але, можливо, одного разу й ця таємниця відкриється.

Це була вже третя перевірка в моєму житті. Кожна людина, яка досягла вісімнадцятиріччя, але не переступила поріг тридцятиріччя, проходить її щорічно. Перші два рази закінчилися невдачею, і я щиро сподівалася, що так буде знову. Тому дуже здивувалася, коли в наш дім прийшов старий жрець і довго розмовляв про щось із матір’ю і батьком за зачиненими дверима. Мама вибігла з кімнати вся в сльозах, батько після тієї зустрічі мовчав два дні.

А потім мені поставили мітку й відправили в сусіднє містечко, на загальний збір. Ми з Мікою виявилися тими, на кого вказали боги ардере, і батьки не посміли сперечатися. Сільський кіссаер довго зітхав і нарікав на несправедливість долі, адже вже кілька років біда обходила наше село стороною. Однак діватися було нікуди. Ми з Мікою прийняли благословення Праматері й Праотця й стали збиратися в дорогу. 

Я дуже хотіла забрати із собою хоч щось, що нагадувало б про дім: ошатний одяг, який ми з мамою вишивали до свят, щось із прикрас, дешевих на вигляд, але дорогих серцю. А найбільше — книжки, за якими тато вчив сільську дітвору читати. Старовинні фоліанти, що оповідають про подвиги давніх героїв, колишні битви, честь і славу роду людського. Тато завжди говорив, що це вигадки, але я вірила, що дитячою казкою їх зробила недовговічна людська пам’ять. 

На жаль, нічого забрати мені не дозволили. «Ардере дадуть вам усе необхідне. Вони багаті й щедрі до своїх обранців. Усе, що колись мало для вас цінність, здасться нікчемною дрібницею поруч із їхніми скарбами», — сказав старий жрець.

Проводжали нас скромно й швидко, мало хто із сусідів і знайомих насмілювався підняти на нас очі. Занадто багато було в тих очах: радість, що цього разу злий фатум обійшов стороною їхні домівки, жалість до нас, обраних для великої долі, ненависть до тих, чиїми дружинами нам належить стати. Утім, знайшлися й ті, хто заздрісно зітхнув, мовляв, пощастило, будете жити по той бік Стіни.

За цей шепіт хотілося вдарити. Крикнути в обличчя: «Посядь моє місце, стань обраною! А мені залиш сім’ю і дім, де я народилася. Випий цю чашу до дна! Віддай своє тіло ненависному незнайомцю, понеси від його сімені, приведи у світ нового вогняного. І лише тоді кажи про те, чого не знаєш!» Сліпий той, хто заздрить чужій долі, не відаючи про ціну, сплачену за неї.

Але я мовчала. Посміхалася. Топила обурення в безкрайньому океані смирення, знаючи, що непокорою тільки завдам нового болю собі й рідним. 

Усе, що я могла, — це шепотіти слова проповіді: «Схили голову під поглядом ардере, бо гнів його — небесний вогонь, примха його — твій закон, душа твоя — сила його крил». 

Потім була недовга дорога, кілька міст, де ми зустрічалися з іншими обраними. Ми майже не розмовляли, не хотіли ділитися своїми страхами й надіями. А надії були, це точно. Навіть Міка дивним чином змінилася останніми днями. Зазвичай тиха й непомітна, вона стала ще мовчазнішою, зібранішою, суворішою. Але натхненнішою. І хоча я бачила, як важко їй дається розставання з домівкою, відчувала, що надламаність, яка довгі роки жила в ній і стала її частиною, зникла.

А ось я з кожним днем втрачала впевненість у тому, що витримаю це випробування і зможу коритися правилам. Спершу слова молитви ще втішали, але що ближче підходив день церемонії, то гостріше я відчувала бажання втекти. Неважливо, як і куди, аби подалі. Навіть думки про рідних відступили на дальній план. Їх же не можуть покарати за те, що трапилося за багато днів шляху від дому? 

Одного вечора я вибралася у вузеньке віконце своєї кімнати при храмі, перебралася гілками яблуні через паркан і загубилася на міських вуличках. На якомусь заїжджому дворі підслухала, що вранці з міста йде торговий обоз, пробралася до сараю, сховалася на возі з тюками. Думала, за день чи два зможу піти в ліс, дістатися нового міста, змінити ім’я і будувати життя з початку, але незабаром дізналася, що мітку обраним ставлять не заради краси. 

Мене виявила спішно вислана навздогін варта за годину до полудня, коли віз уже віддалився від міста на пристойну відстань. Ніхто не підняв на мене руку, не покарав, навіть голосу не підвищив. Просто повернули назад, пояснивши, що, навіть якщо мені вдасться вислизнути від очей людей, ардере відчують мене за сотні кілометрів. Пошук позначених особливим знаком — один із небагатьох приводів, що дають крилатим право безперешкодно подорожувати нашими землями.

— Про себе не думаєш, то згадай про тих, на чиї голови впаде гнів драконів, якщо ти не прийдеш на церемонію вчасно! — вимовляв мені один із жерців.

А я з люттю терла руку, намагаючись знищити магічний відбиток на шкірі. 

Келія зустріла мене мовчанням і тишею, навіть Міка не зайшла мене провідати, а може, її просто не пустили. Зате ввечері з’явився інший відвідувач.