Розділ 2. Небо під ногами

Щойно через портал проходять останні обрані, Дорнан гасить магію. Один із його людей розгортає список і починає викликати нас за іменами. Кожному новоприбулому на шию надягають тонкий ланцюжок із невеликою срібною пластинкою. Я здивовано роздивляюся відбиток, що сяє магією: це не гравірування, рисочки ніби проступають із глибини металу, пульсують у такт серцебиттю. 

— Це ваші відмітні знаки, — пояснюють голосно, неспішно, немов ми скорботні розумом і не розуміємо, що відбувається. — Кожен унікальний, повторення виключені. Носіть їх при собі постійно. Згодом ви отримаєте право взяти нові імена, але доти це ваш єдиний розпізнавальний знак в землях на північ від Стіни.

Я ховаю ланцюжок під одяг, криво посміхаюся. Ні імені, ні минулого. Тут вони втрачають значення. Коли я увійду в дім чоловіка, він сам нарече мене, прийнявши тим самим під заступництво нового роду, зробивши однією з них. 

Підлеглі Дорнана розсаджують нас по кількох спеціальних повітряних возах. У них високі борти й жахливо прозорі стіни та перекриття, ніби вирізані з гірського кришталю.

— Не бійся, красуне, — чую я голос уже знайомого вартового. — Їх не розбити навіть силою ардере. Заходьте.

Жодних урочистих промов, церемоній, немов наша поява тут — щось буденне. 

Володар відходить убік і без жодного попередження обертається в істинну форму. Ми невідривно дивимося на нього, на багатьох обличчях застигає жах. У цій подобі він має огидний вигляд: масивне величезне тіло, витягнуте, немов у ящірки, гострі шипи та голки тягнуться вздовж хребта й безладно стирчать у боки, луска вкрита нерівними наростами, наче алті-ардере вразила невідома хвороба, довгі пазурі здаються викривленими й обламаними. Права передня лапа чудовиська трохи коротша за ліву, вигинається під неприродним кутом. Крила, як у кажанів, шкірясті, блискучі, слизькі. Володар масивний, неповороткий, грубий. У ньому немає ні краплі грації, тільки міць, сила, загроза. Від колишнього людського вигляду залишаються тільки очі — пронизливо сині, бездонні, повні невідомого внутрішнього вогню, що білим кантом оперізує провали зіниць.

Але Дорнана не цікавить, що ми про нього думаємо, на нього чекають інші справи. Мить він дивиться на нас, потім байдуже відвертається. Кілька помахів крилами, широке коло в небі — і він розчиняється в мареві, пронизаному сонячним світлом. Я дивлюся йому вслід до болі в очах, до сліз, що біжать по щоках. Запам’ятовую.

Один за одним вартові змінюють форму й підхоплюють вози величезними кігтями. Політ проходить у майже повній тиші. Чутно легкі шепотіння, тихі зітхання, але все ж хтось здивовано зойкає, наважившись глянути вниз крізь захисне скло. Порт — єдиний для людей вхід до країни драконів — швидко залишається за спиною. Тепер унизу тягнуться нерівні гребені гір і вкриті смарагдовою травою долини, в’ються тонкі стрічки річок. Прозора вода піниться на перекатах, буруни вбирають відблиски сонця й сяють, ніби сніг на вершинах. Згори світ має зовсім інакший вигляд, і мені здається, що річки — це біла кров, що струменіє венами світу, створеного з любові Праматері та Праотця. 

Але ось ардере перевалюють черговий хребет і плавно спускаються до рівнин. Що нижче, то більше зустрічається лісів. Могутні дерева тягнуть гілки до неба, і ті погойдуються, немов руки, підняті у вітанні. Ми огинаємо останній відріг — і під нами розстеляється величезне місто. Червоні дахи, сірі дороги, арки мостів, перекинутих над повноводною річкою, що перетинає місто. Вітер розвіває тонкі вимпели на вежах могутнього замку, грає прапорами. Ми проносимося над ними й опиняємося в кільці захисних мурів.

Небесні вози дбайливо опускаються на траву посеред парку. 

— Ну як, красуне, сподобалося небо? 

Вартовий, який знову став людиною, подає мені руку, допомагає вибратися назовні. Посміхається. Окидає поглядом від маківки до п’ят. На його обличчі грає цікавість, немов він дивовижного звірка розглядає. Жодної краплі похоті або презирства. Я видавлюю усмішку у відповідь.

— Дякую. Поки що не впевнена.

— Ще розсмакуєш, — хмикає він. — Від неба складно відмовитися. Я б не зміг. Усе б віддав за крила, включно з життям. 

— А мені сподобалося летіти, нехай навіть тільки так, — тихо, але чітко вимовляє Міка, дивлячись прямо в обличчя співрозмовника. — У цьому є своя краса.

— І свобода, — одразу ж з легкістю відгукується він. — Зрозумієте із часом.

Один із його товаришів завмирає неподалік, прислухаючись до розмови, потім невдоволено кашляє і відвертається. Наш співрозмовник розуміє натяк і злегка киває.

— Думаю, час прощатися. Володар заборонив набридати вам у перші дні, як люб’язно нагадав мені Сіллаг, надто великі зміни потребують часу для осмислення. — Він відступив на крок і злегка вклонився. — Можете звати мене Кеган. Ми із Сіллагом обидва служимо тут, у палаці, і беремо участь у церемонії вибору, тож, без сумніву, ще побачимося.

Він на мить прикладає стиснутий кулак до серця, а потім розвертається і йде, насвистуючи невигадливу мелодію.

Нас передають під опіку палацових слуг і розміщують в окремих покоях. Неймовірне марнотратство: кожному відтепер можна жити як багатієві з казок. У кожного є дорогий змінний одяг, ванна кімната, меблі, власне ліжко. 

— Розходьтеся й приведіть себе до ладу. Вам допоможуть, — пояснює нам літня байніан-ардере, жінка з роду драконів, мабуть, старша над слугами. — Ви можете вільно гуляти по всьому крилу й внутрішньому саду, але в основну частину замку вас не пустить варта. Поки що.