Розділ 1. Зроби крок у невідомість

— Прийми благословення, Ліан, бо з волі Прабатьків відтепер твої душа й тіло належать полум’ю ардере. Жертва твоя не буде забута. Ступи на шлях із легким серцем.

Ранкове сонце золотить канву хмар і тонким тремтячим серпанком заливає навколишній світ. Вдихаю світло, ніби п’ю розплавлене золото, і шанобливо схиляю голову. Кіссаер Ріан піднімає мою руку, стискає зап’ястя обома долонями — на шкірі проступає мерехтливий білим полум’ям знак із переплетених трикутників. Не відриваючись дивлюся на сяючий відбиток. Бездумна легкість наповнює розум. Ось і все, я більше не належу рідній родині, селу, народу. Відтепер я обрана, відзначена богами, та, кого віддадуть за Стіну як щорічну данину. Серп богів зрізав жнива.

Відходжу вбік, приєднуюся до решти. Нас багато, десятки. Дівчата, юнаки, молоді жінки та чоловіки. Крилатим байдуже, як нас звати, чи є в нас батьки, брати чи сестри, чи кохали ми когось по цей бік Стіни. Неважливо, незаймані ми чи вже пізнали тілесну близькість, байдужий колір волосся й очей. Простолюдини й багатії, ми рівні між собою і рівноцінні для них. Якщо, звісно, їхні боги підтвердили, що кожен із нас здатен принести в цей світ нове життя, подарувати дитя, що несе в собі полум’я.

Кіссаер, або, як казали за старих часів, жрець Прабатьків, продовжує церемонію, але я не слухаю слова напуття. Усе, що треба, вже було сказано наодинці. Я пам’ятаю цю розмову від початку до кінця. 

Поруч зі мною стоїть Міка, подруга дитинства, теж обрана богами. Її обличчя біліше крейди, губи міцно стиснуті, в очах — сльози. Але вона тримається, як і всі інші. Нас так вчать, наставляють, готують. Ардере, а на нашій мові дракони, — втілена сила, їхні боги — невідворотна могутність. А ми, люди, колосся на їхніх полях: захочуть — зріжуть, захочуть — спалять до коріння.

Шукаю руку подруги й міцно стискаю пальці. Хочу підтримати, розрадити, запевнити, що незабаром вогняних наздожене помста за все те зло, що вони принесли нам у давнину, за біль, на який перетворилася щорічна церемонія вибору. Я хотіла б розповісти Міці про свою таємницю, про надію і зухвалий план. Смішно й символічно, що в моїх силах повернути людям втрачену гордість. Я, слабка, маленька, тендітна людська жінка, можу стати тим, хто знищить владу вогняних загарбників.

Якщо буду обережною. Якщо буду розумною. Якщо буду терплячою. Якщо підкорю серце найсильнішого з них.

Але кіссаер має рацію, тільки мовчання й терпіння наблизять мене до мети, ризик надто великий, від моєї розсудливості залежить занадто багато. Я маю пройти по краю — і не оступитися, не зірватися в прірву та не видати себе раніше призначеного терміну.

І я мовчу, намагаючись хоча б теплом свого тіла вселити в Міку спокій.

Прощання майже завершено. Жрець повертається до нас. Його спина напружена, пальці рук зчеплені в замок так, що кісточки побіліли, але все одно я помічаю легке тремтіння. Розкреслене ранніми зморшками обличчя спотворюється від хвилювання, бездонні, як океан, очі сповнені співчуття. Я вдячна йому за це. У жерців немає вибору, вони зобов’язані служити чужинцям, хоч і живуть серед нас, народжені нашими жінками від наших чоловіків. Однак вони не зобов’язані бути бездушними й підлими. Такими, як їхні господарі, що несуть полум’я. 

— Ступайте й пройдіть шлях із честю та гідністю. Пам’ятайте про славу, що принесе ця жертва людському роду. Пам’ятайте про нашу нескінченну вдячність.

Він відвертається й підносить руки над руїнами у формі півкільця, частково вкопаного в землю: сумне нагадування про колишню людську велич, забрану загарбниками. З пальців кіссаера струмує сила, і я вже знаю, що від неї на язиці залишається легкий солонуватий присмак.

Спеціально для нас розкривають портал — небачена розкіш і розтрата магії, але ардере можуть собі це дозволити. Їм, що живуть за Стіною, немає потреби збирати силу по крихтах, цідити її по краплях, як дорогоцінні ліки. Церемонія переходу важлива для них, звідси й щедрість. Ми, обрані, занадто важливий ресурс, дорогоцінний товар, який просто неприпустимо розтрусити на вибоїстих дорогах. 

Моїх губ торкається легка усмішка. На мить я озираюся. Звідси, із церемоніального пагорба, відкривається воістину величний краєвид: будинки в долині, стрічка дороги, що в’ється аж до самого обрію, яскраві зелені пагорби, вкриті різнокольоровим вересом, а позаду — безмежна синява. Вітер сьогодні неспокійний, і океан теж хвилюється. Плавно здіймаються широкі вали, прикрашені білими султанами піни. Я не чую звуку, надто далеко, але знаю, як шарудить каміння в лінії прибою, як плачуть чайки, як мірно зітхає земля, мимоволі поступаючись силі вод.

Обрані один за одним зникають у порталі, але я стою, вбираючи шкірою і всім своїм єством цю красу. Вона безтурботна, гордовита, чиста й прекрасна. Я заберу її із собою, сховаю в серці, збережу від сторонніх очей і буду черпати в ній силу й стійкість, якщо віра покине мене. 

Рука Міки м’яко вивільняється. Подруга на мить заплющує очі, а потім різко розвертається й зникає в напружено гудячому сяйві. Натовп за моєю спиною зітхає, але мовчить, спостерігає за єдиною постаттю в білому, що все ще вінчає вершину пагорба. Кіссаер дивиться на мене впритул, потім легенько киває. Я відвертаюся. Мені теж пора. 

І роблю крок у невідомість.

***

Полум’я магії охоплює тіло з усіх боків, обпікає несподіваним холодом, а мітка на зап’ясті раптово наливається свинцевою вагою — портал пропускає лише тих, кому дозволено пройти. Але я не встигаю навіть зітхнути, як усе закінчується. Озираюся — і встигаю помітити, як схлопується чарівне сяйво.