Розділ двадцять восьмий . Стіна .

Те дурнувате правило про стіну

Ні , не так…

Те дурнувате правило про СТІНУ ( о , так буде краще . Все ж таки то вам не просто три дощечки в один ряд – то споруда варта рекорду Гіннеса , котра , до речі  , вже за перший же тиждень виросла ледь не на два метри у височінь ) ми засвоїли краще , аніж Отче Наш ( бо як навчали нас колись старійшини – не знаєш Отче Наш , чи знаєш Отче Наш – Бог все одно любить всих однаково і пробачає всим однаково . Але ж грінго це не Бог… Забув один раз – не пробачать до скону ) . А тому ми не сперечалися ( та й не в нашій то компетенції було сперечатися з білими – аргументів забракне ) . Не можна – отже , не можна. Не дуже й то кортілося . Головним було інше – на щастя , нас ніхто більше не чіпав , ніхто більше не нагадував про строки роботи , ніхто не являвся посеред ночі в поселення просто аби побавитися собі на потіху і ніхто більше не нагадував про те , що варто було б вже і піти звідсіля ( погостювали – і баста ).  

Про нас забули. І це радувало. Ми мали , хоч і примарну , але змогу все ж таки пережити холодні місяці без людських втрат , без нової подорожі у невідоме до чергового поселення без назви , в будиночках , а не під відкритим небом.

Та ця радість – як і будь-яка інша радість - тривала недовго…

Лишень декілька днів... То горе полюбляє гостювати в серці роками , якщо не десятиліттями …А радість , щастя та везіння – це все завше швидкоплинне…

Так сталося і з нашою радістю… Вона щойно прийшла до нас , щойно відігріла наші змучені душі надією і тої ж миті розтанула , неначе її й зовсім не було.

Було щастя – і не стало щастя.

Чому ?

Просте питання – проста відповідь.

Дієго зник…

І натомість радощів прийшли смерть , вогонь та повстання …

                                      ***

Того дня все почалося як завжди…

Майже як завжди…

Стандартно – звичайний ранок з присмаком пригорілої каші ( маміти не були б мамітами , аби не примудрялися щоразу запізнитися зі сніданком – ще б пак , в останні спокійні дні їм доводилося не лише робити домашні справи , як і раніш , а й сортувати сміття разом з чоловіками ) , набридливі до печінкових кольок розмови дорослих ( особливо чоловіків – маміти рідко розмовляли . Зазвичай мовчали . І зрідка кричали . На нас , малечу ) про політику ( тут хоч апокаліпсис , хоч новий Месія – політику ніхто не відміняв . Навіть сам Всевишній ) і незвична до крику тиша серед дитячого «населення»… Ні гомону , ні сміху  , ні плачу… Ніхто не сварився за іграшку ( так-так , ми хоч і були абсолютною біднотою , проте іграшки мали. Аж цілих дві ) , ніхто не вихвалявся своїми знайденими «скарбами» , ніхто не передражнював одне одного , вправляючись у вигадуванні нових прізвиськ…

Тиша…

Просто звичайна собі тиша…

І наче б то нічого такого ( ну мовчать собі діточки – хіба ж це погано ? Натомились , мабуть , копирсатися в смітті ) , і все , як завжди ( ну майже як завжди )  , але щось все одно не так. От тільки що саме? Що змінилося ? Що трапилося ?

Ми – що заклопотані щоденними проблемами дорослі , що крихітку безтурботна малеча - не відразу й зрозуміли чого саме чи кого саме конче не вистачає нашому гурту. Зопалу гадалося зовсім інше – можливо щось зі сміттяркою , можливо щось трапилося на будівництві , можливо хтось серед нас захворів … Чесно - Дієго був останнім , про кого ми могли тоді подумати.Звиклося вже до його усамітненого існування настільки , що навіть думка про неприємність з приблудою була для нас чимось диким та нетиповим. Ні , ні й ще раз ні .

Двічі наш спільний для всієї комуни сніданок минув без його безкінечної наглості – в ті тривожні дні жодна з сімей не розділила з ним своєї скромної трапези. Його не було ні біля загальної ватри , ні десь поодаль великого вогнища.

Двічі «похід за скарбами» ( як призвичаїлися ми тоді поміж самих себе говорити про щоденне копирсання в сміттєвих завалах ) минув лишень під ревище невтомних бульдозерів , бруднючю лайку білих робітників та наші тихі перемовини про все на світі ( робота роботою , а поговорити кортіло завжди… Хоч про щось ) …

Не було чутно повчань та теорій про те , як правильно жити , не бовваніла постійним маревом перед обличчям кожного довгов’яза фігура філософа-нероби , не коментувалася кожна ( що дрібна , а що й дійсно коштовна ) знахідка черговим в’їдливим коментарем від містера Всезнайки.

Двічі вечірні посиденьки побіля загального вогнища минули в атмосфері напруження , тривоги та страху. Ми вже зрозуміли , що з ним щось трапилося. Але що саме ?

Де він ?

Що з ним ?

І чи живий ще ?

                                     ***

В мовчанці та необізнаності минуло двоє днин. Двоє днин та двоє ночей , в котрі ми знали лише одне – наш приблуда ( бо таки Дієго встиг , попри свій дивний спосіб життя , стати рідним для кожного в поселенні ) кудись зник . Шукай – не шукай , гукай – не гукай… Результат однаковий – його не має.

Так минуло двоє днин , прожитих в страху ( а раптом зникне ще хтось ? ) та невідомості. А на третій вечір Дієго повернувся.

Точніше – його повернули. Щоправда не всього , а лиш те , що від нього залишилося. Декілька кривавих шматків плоті в чорному поліетиленовому пакеті .

Повернули білі працівники - просто швиргонувши того скривавленого пакета під ноги нам всим , під світло загальної ватри , мовчки та абсолютно спокійно , ніби все це для них звичайна справа , ніби нічого не сталося , ніби вони були тут абсолютно ні при чому . То він сам…То все Дієго…А грінго…Вони святі…

                                       ***

Його вбили. Майже за просто так . Забили палицями та ногами лишень за те , що Дієго порушив наказ і пішов за стіну .

Порушив наказ , порушив табу , зробив те , чого нам , кольоровим , не дозволялося робити.  І білошкірі відібрали за це його життя…