Розділ двадцять сьомий . Розмова .

А розмова тривала… Така вже вдача в них , в тих розмов , тривати попри все . Аж до кінця.

Попри емоції ( хай хоч і один негатив та біль ) та збурені спогади своїх слухачів , попри аж надто довгий ( бо ж почалося все ще під час сієсти , а нині вже що – нині вже вечір ) проміжок у часі , попри свою можливу непотрібність ( бо ж кого дійсно цікавитиме минуле ? Живуть завжди теперішнім . І трішки майбутнім ) – розмова все ще тривала.

Лишалося зовсім небагато – дійти до фіналу. А це , як відомо , найскладніший відрізок шляху…

Адела ( в силу свого особистого пекла з власними спогадами ) пропустила мить , коли дон Хав’єр почав відповідати на питання журналіста. Ті ж бо продовжували сипатися з Хосе , мов манна небесна на змучених подорожніх – безкінечним стрімким потоком. Складалося враження , ніби журналіст не тільки оклигав від всих сьогоднішніх потрясінь ( надто від свого отого феєричного бе-е-е ) , а й задумав щонайменше отримати звання найкращого працівника року ( чи хоча б кварталу ) . Ентузіазм прокинувся – на заздрість всим…

Питання , питання , питання… Уточнення , роздуми , сумніви… Факти , критика …І знову питання…

Безкінечні , провокативні , а часом і зовсім цинічні ( а що ви хотіли ? Журналістика вона така , з етикою та ввічливістю не надто товаришує…

Дивно ( хоча чого його дивуватися опісля всих вивертів та розтрощених вщент стереотипів ? Пізно вже валізи пакувати – кінцева зупинка  на носі ) , та дон Хав’єр виявився справжнім міцним горішком зі сталевими нервами і неймовірною янгольською витримкою. Стійко переніс весь той каламбур журналістської активності , аж поки потік питань не завершився на радість іншим учасникам діалогу , а потім спокійно повторив все те , що вже сказав не один раз. Просто підвів підсумки – якщо можна було так сказати.

Так , старійшинами і всим племенем було вирішено – діти працюватимуть разом з дорослими. Разом з чоловіками. Це не означало , що малечу примушуватимуть гребти сміття на рівні з іншими , ні. Просто вони повинні були бути з чоловіками .

Чому запитуєте ? Ні , не тому , що старійшини вирішили раптом стати жорстокими експлуататорами чи перетворитися на якусь подобу білого сеньйора . Правда крилася де в чому іншому - після декількох відкритих сутичок із грінго лишати дітей та жінок одних в поселенні було просто небезпечно . І хто б потім назвав би їх розумними , якби з нами , з малечею , щось трапилось ? А так… Якщо дітлашня буде поруч з чоловіками – ті принаймні матимуть змогу їх захистити , захистити найдорожче та найважливіше ( за жінок розмови не було – ту тему навіть і обговорювати не довелося. Щойно наші маміти почули за дітей – кожна з них виголосила , що також піде на сміттярку. )

Чи довго мало б тривати все це «неподобство» ? Ніхто не знав. Ніхто не знав через який термін грінго здогадаються , для чого саме нам потрібно було все те . Ми ж не кортіли нічого протизаконного – просто прагнули продовжити термін свого перебування тут , в поселенні без назви , якомога найдовше.

На максимально можливе найдовше.

І ось тут ( в момент прийняття цього рішення ) ми мали б сказати дякую не просто комусь , а саме Дієго – отому дурнуватому на вигляд вагабундо, котрий однак жодної миті свого життя і не був повноцінним дурником. І його пропозиції робити всим так , як до цього робив він. Не викидати , не збирати , не спалювати , а сортувати все те лайно , що ще лишилося. Так , то марудно і нецікаво .

Але так буде довше .

Набагато довше ( а ми ж прагнули цього , чи не так ? Виграти час – то було пріорітетом )

Ідея , звісно ж , була так собі ( та ще й не від кого-небудь , а від Дієго – хоч і підлітка вже , та й поки не дорослого ) – але вона хоча б давала нам крихітну надію протриматися на цій сміттярці до літа. За два тижні сюди повинні були завітати холод і незліченна кількість води – лишатися без житла в сезон дощів для нас означало вірну смерть.  Починати нову подорож – так само.

А тому…

Дорослі та старійшини довго не вагалися. Сортувати – то сортувати. Не таке то вже й складне завдання , щоб з ним було важко впоратися . Мо дійсно допоможе ?

То ж тепер робота на сміттярці виглядала інакше ( можна навіть сказати – полярно інакше ) – тепер грінго ( вочевидь за наказом тепер вже тільки їхнього господаря ) працювали мов чорношкірі раби , і вдень і вночі муруючи ту кляту довжелезну стіну довкола майбутнього раю для білих товстосумів ( з усього того швидкоробства було видно одну очевидну навіть нам річ – компанія просто не встигала зробити цей проект в строк ) , а ми – кольорове збіговисько найманців ( тепер вже нікому не потрібне збіговисько ) тільки те й робили , що спостерігали за будівництвом ( потайки і дуже-дуже обережно – не кортілося щось зайвий раз нариватися на конфлікт ) , травили байки та анекдоти ( тим паче , що дякуючи філософу всі в поселенні знали купу файних сміховинок ) і з легкої руки все того ж приблуди як-небудь , з виглядом аж надто серйозно налаштованих на працю наймитів копирсалися в смітті.

Все було непогано.

Майже.

Протягом декількох днів один з білих робітників ( вочевидь  , що їхній бригадир ) не раз і не два поривався з криками та кулаками змусити нас працювати все в тому ж ритмі , як було до цього. Та на ті спалахи агресії ніхто не зважав. Провокація – то було найменше , чого ми тоді потребували , бо розуміли , що достатньо відповіді на одну бійку – і наше квартирування тут завершиться в той же день. Самі ж грінго і завершать його.