Розділ двадцять шостий . Адела .

Адела майже не слухала ( та й не намагалася слухати ) подальшої сповіді та уточнюючих пояснень ( під кінець розмови журналіста щось невимовно сильно прорвало на питання – так і лилися з нього потоком ) від вельмишановного столітнього пана. Не те , щоб їй то було не цікаво , навпаки… Не кожен же день трапляються такі зустрічі , а розмови – тим паче . Що вона чує зазвичай ? Принеси , прибери …І більш нічого.

Просто не кортілося саме зараз бути активною учасницею цієї розмови. Посидіти в компанії – не проблема , а от спілкуватися – вибачте …

Так , вона все ще була тут ( фізично була тут ) , все ще сиділа за столиком кафе дядька Алехандра – нікуди не тікаючи і не поспішаючи . Її очі ( уважні аж понад міру ) , як і раніш ( коли все з її самопочуттям було б’єн і ніяких таких несподіванок навіть не передбачалося ) продовжували спостерігати за співрозмовниками , досить часто чомусь ( а й справді – чому ? ) зупиняючись на худорлявій непоказній фігурі журналіста ( і що вона в ньому знайшла ? Геть незрозуміло ) Її пальці , як і раніш , ( дивно , що ще ніхто не попрохав її зупинитися – невже не набридло одне і теж тук-тук-тук безкінечну кількість разів ? ) продовжували грати на брудній стільниці улюблену пісню , однак її думками – майже цілком і майже повністю ( за винятком думок все про того ж клятого журналіста ) - нині володіло дещо інше .

Дещо особливе.

Так само важливе для неї ( хоч і великої за зростом та цифрою в паспорті  , але ще маленької по суті дівчинки Адели ) , як оця ось сповідь під назвою «привіт минуле» була важливою для дона Хав’єра.

Цим дещо особливим були її власні спогади.

Її власне болюче дещо , котрому до сьогоднішнього вечора її ж власним небажанням та наказом було заборонено нагадувати про себе – точнісінько як у Хосе чи поважного сеньйора мільйонера . Просто ніколи й нізащо . Навіть напівнатяком.

Хоча ( якщо вже бути чесною до кінця , придивитися до свого особистого лайна  прискіпливіше і порівняти зі спогадами все того ж дона Хав’єра ) ті бліднуваті , якісь непевні , розмиті картини з її колись прожитої минувщини , щедро присипані зверху насиченим на події дорослим життям , повноцінними шокуючими спогадами назвати було важко. Так , декілька згадок , всього лишень декілька згадок , на котрих неначе на стару браковану кіноплівку було зафільмовано мізерну частину її правди.

Зафільмовано те , що було її життям до дона Алехандро , цього вічно всим незадоволеного самотнього відлюдника , котрий наче й забув , як саме має виглядати його щира усмішка. Скільки пам’яталося дівчині – її названий дядько ( бути названим батьком відмовився він сам . Чому ? Хто-зна ) завше тяжко працював . Кожної божої днини – без вихідних , без відпочинку , без п’ятничного пива в компанії друзів чи приятелів . Спочатку він був різноробом і брався з завзяттям навіть за найбруднішу роботу – аби лишень платили вчасно , потім за щасливим збігом обставин влаштувався на консервний завод і нарешті ( як потрійне бінго від долі ) зупинився тут , на кухні цієї тричі клятої всіма святими забігайлівки.

На тих блідих , розмитих кадрах була зафільмована її особиста сміттярка ( так так , не лише благородним донам перепало в житті мати “стосунки» з купами лайна ) …

Не така безкінечна , як у дона Хав’єра – всього лиш декілька квадратних метрів…

І не така шокуючи – бо ж тільки одна… І для неї одної…

Проте її власна… Лишень її …І більше нічия…

Місце , котре дивовижним чином зуміло об’єднати в собі водночас найжахливіший та найщасливіший момент за все її прожите аж понині життя ( так , для когось два десятка років то дріб’язок… Проте для неї то було ціле життя )

Місце , котре , керуючись логікою очевидних фактів , мало б відібрати в неї все  - минуле , родину , власне життя , а натомість ( за Божим промислом чи всупереч велінню все того ж Бога ) подарувало більше , ніж можна було сподіватися від бруду , перегною та сміття.

Бути собою…

Бути вільною…

Бути захищеною від будь-якої гидоти міцними кулаками дона Алехандро…

Адела нервувала…  І чим далі – тим сильніше… Все ж таки справлятися з власними емоціями – це вам не компанію п’яних гопників під зад з кафе виставляти…

Закусювала повнувату нижню губу ледь не до крові , дріботіла швиденько-швиденько ( безкінечну кількість разів збившись з правильного ритму ) тоненькими пальчиками по брудній поверхні столику та все ніяк не наважувалася зараз , у ці миті повернення свого власного минулого , бодай на коротку миттєвість поглянути на котрогось з учасників їхніх таких небанальних посиденьок за гранчаками з віскі.

                                          ***

Спогади , що ще мить тому ввижалися чимось таким незначним , банально буденним , на кшталт примари чи неприємного короткого сновидіння , просто невчасний  «привіт» з минулого і нічого більше , нині , буквально декілька хвилин потому , настільки міцно ввіп’ялися в єство Адели , що вона не лише ( вочевидь перебуваючи під враженнями від сповіді старого ) згадала той єдиний страшний день свого щойно народженого життя , що мав усі шанси стати відразу й останнім , а знову детально , до кожного найтоншого аромату відчула запах тієї доленосної купи лайна. Запах гнилого сміття , тепло задушливих випаровувань довкола і прозорий поліетилен пакету натомість одежинки для її маленького , щойно зродженого тільця.