Розділ двадцять п'ятий. Кафе.

За столиком , що лишався єдиним в цій забігайлівці не лише з неприбраним брудним посудом , а й з відвідувачами , знову панувала гнітюча тиша . Вже вкотре за сьогоднішню зустріч… Розмова – пауза , розмова – пауза…Запитання… І все по новому колу…

В плящці , що була так люб’язно презентована хазяїном даного закладу , нині , годину важкої розмови потому , було вже майже порожньо і лиш на самісінькому денці ще трохи булькав каламутний осад на декілька ковтків.

Та пити ніхто не поспішав.

Хосе ( таки не витримала журналістська натура довгого нудьгування  без діла – ну хіба ж то повноцінна робота просто сидіти та тільки й те робити , що безкінечно слухати ? І ось вам результат - прокинувся все ж таки в ньому з небувалим завзяттям ентузіазм власної професії ) щось ревно занотовував з надкосмічною швидкістю у свій старенький пошарпаний нотатник – тільки й чутно було скрип його сточеного майже під самий кінчик олівця та шурхотіння жовтуватих від часу сторіночок. Губами ( а гарними , до речі , губами . В міру пухкими та соковитими ) він щось так само швидко , в унісон до олівця , абсолютно беззвучно , за винятком хіба що натужного сопіння довгого , трохи скривленого на бік носа ( гей , кабальєро ! А хто ж то тобі так фейс некрасиво підправив , а ? ) промовляв сам до себе ( вочевидь , за правилами професії – чим тихіше говориш , тим красномовнішою вийде стаття ) , обираючи з усієї сказаної дідуганом інформації головні та – що саме важливо - шокуючі факти.

Охоронці ( от що значить бути найкращими у своїй справі – хоч і за немалі гроші ) знову ( й оком ніхто не встиг як слід зморгнути ) з компанійських любителів хильнути на халяву ( а на халяву , як відомо , п’ють усі. Без винятку ) за коротесеньку мить наново перетворилися на дві перекачені тіні ( чи античні статуї в сучасному дрес-коді з музею всесвітньої історії – ну , це вже як кому більше сподобається ) , що лиш подеколи таки виходили зі свого професійного заціпеніння та перемовлялись між собою ( якщо ще то дійство можна було так голослівно назвати ) лиш їм зрозумілими поглядами в пів-ока та жестами у декілька міліметрів ( сили для бійки економили , чи що ? )

Адела ( ола , гарненька ! Давненько щось ми не бачились ) , закусивши губи ледь не до крові ( чи то від вражень , чи то від власних інтимних переживань ) , обережно та якось боязко ( а раптом хтось почує ? Почує і зрозуміє більше , аніж того кортілося б ) відстукувала ідеально довгими пальцями ( хм , такою б красою дещо інше робити , а не це ось тук-тук-тук ) популярний мотив пісеньки про нещасливе кохання.

Одним словом – ідилія… ( от тільки питання – чи на довго ? )

                                             ***           

Головний же герой цієї зустрічі – мільйони разів поважний ними всіма дон Хав’єр - користуючись нинішньою паузою на благо власного здоров’я ( а чом би й ні ? Сто років – це вам не просто так , тут на кожному кроці треба аптечку зі швидкою мати ) , абсолютно по босяцькому , не соромлячись нікого ( та й кого власне стидатися ? Всі вже давно стали своїми в дошку ) і не ховаючись ( ну не пацан же ) одним махом допив ті залишки алкоголю ( все одно ж ніхто – судячи з того , що пляшка в самоті скоро пліснявою вкриється - більше не претендував . То ж чого його добру пропадати ? )  , не відчуваючи при цьому ані смаку , ані п’янкості . Слабувате все-таки віскі у цього жмота Алехандро…

Спогади про Дієго  - чи то найкращого ворога , чи то найгіршого друга - виявились ( от нізащо б до цього в таке не повірив би ) напрочуд приємними та легкими – чого власне дон Хав’єр , все своє свідоме життя - майстер з вирішення будь-яких бізнесових питань , зовсім не очікував. Сюрприз , твою ж маму…

Хоча…

Якщо добряче так помізкувати …

То все видається цілком логічним і правильним…

Можливо через те , що цей дикуватий , незрозумілий до кінця та зовсім непослідовний у своїх вчинках хлопак був по суті ( як би це зараз дивно не пролунало ) його єдиним справжнім другом ( як то кажуть – сам в шоці від такого ) . Так , вони не спілкувалися одне з одним як спілкуються друзі , чи хоча б товариші , не приятелювали , не мали спільних справ , ідей та бажань і завше , коли то було можливим , уникали товариства одне одного . Так , Хав’єр ненавидів його понад міру. Сам не розумів за що і чому , але ненавидів. Так , він довгий час вважав Дієго за пройдисвіта , неробу та лінтюхая. За нахабу , що не має жодного комплексу та бодай мізерного відчуття провини та сорому…

Але…

Дієго все ж таки був йому другом. Хоч вони – ні розумник Хаві , ні цей приблуда без минулого - і не розуміли тоді цього. Та правда пізналась пізніше , коли він , Хаві-мамійко , розпочав своє власне вільне життя і на кожному , абсолютно на кожному кроці стикався з тим , про що йому колись в дитинстві розповів Дієго.

Приблуда був другом , котрому нічого й ніколи від нього не потрібно було – ані грошей ( Дієго завше вистачало прісної каші та тих «скарбів» , що він їх віднаходив на сміттярці ) , ані допомоги ( бо ж він ніколи не просив. За винятком тієї ночі , коли безцеремонною посмішкою нав’язався пустити його на нічліг ) , ані якихось банальних обіцянок чи слів честі ( лишень вільні вуха , аби його історії та роздуми не просто так бурхливили довколишнє повітря ,  а вже ж були почуті ) . Він просто був собі поруч ( не нав’язуючи себе і не пропонуючи змінити гнів на милість ) – куди не піди , де не зупинися , куди не поглянь – завше одне й те саме – картата сорочка без рукавів і чудернацька посмішка на пів обличчя. Дієго жив своїм життям , своєю філософією і своєю свободою. Він не вчив , не спонукав , не змушував. Він просто жив. Осторонь всього світового та людського лайна. Подобалось це оточуючим чи ні – він на те не зважав.