Розділ двадцять четвертий. Поселення.

То сталося десь за два місяці потому , коли постійні , дбайливо втаємничені від дорослих ( а нащо їм до всих проблем ще і наші розбірки ? ) , конфлікти між мною та Дієго все ж таки під впливом майже постійного перебуття разом от-от мали все ж таки випливти назовні і перерости у відкриту конфронтацію , коли основна робота з прибирання багаточисельного лайна на сміттярці добігала кінця ( було розчищено вже більше , аніж половину означеного лану – лишався лиш ще один клапоть землі , щоправда весь у кручах та вирвищах ) , коли грінго ( ще ті любителі досхочу випити , накуритися марухи та чим уїдливіше постібатися над табірними працівниками ) , вдосталь навідпочивавшись , почали другий етап своєї роботи - через «не хочу» рити своїми бульдозерами вже чисту , не забруднену землю під фундамент майбутньої декількаметрової огорожі - стіни ( старійшинам же нашого поселення , щойно завелася перша машина , в ультимативній формі було повідомлено одним з білих працівників , що в нас є лишень два тижні , аби завершити розчищати сміттярку , бо ще два-три дні і вони почнуть будувати тут стіну , за котру нам по завершенню її зведення буде зась ) , а перед всією нашою різновіковою кольоровою громадою знову , як і до цієї пішої подорожі в Нікуди ( а непогана назва для поселення , чи не так ? ) , забовванів привид невідомого. Безліч риторичних питань на кшталт – а що буде з нами далі , чи знайдеться для нас ще хоч якась робота , куди потім доведеться вирушати , чи пам’ятає про нас наш господар і чи є він у нас зараз взагалі – ятрили душі всим , без винятку , дорослим.

Не оминала ця тривога й малечу , що як ніхто вміла особливо чітко вловлювати найменші зміни в батьківській поведінці – а надто в такі , тяжкі й критичні моменти . Навіть Дієго – цей локко на повну свою кабезу - і той , попри всю свою неадекватність , не був осторонь загальної проблеми , та хоч і зайнятий по максимуму чудернацькими пошуками діаманту серед гімна ( як слушно колись підмітив хтось із наших працівників ) , все ж і на собі вельми добре відчував тривогу , що так і майоріла перед кожним табірним кольоровим сіруватим туманцем відчаю та болю.

Добре пам’ятається , що тоді дорослі вдруге опісля того доленосного дня прибуття на ці терикони , зібралися на вечірню нараду довкола незгасимого вогню загальної ватри . То було одне з давніх правил , старе , як і весь цей довколишній світ ( точніше буде сказати – старе як увесь кольоровий світ ) – проблеми племені вирішували всі гуртом . І важливою була думка кожного. Кожного дорослого – старійшин , чоловіків , маміт…

Нас , дрібну та ще мало досвідчену в життєвих питаннях малечу ( а де ж ти його наберешся того досвіду ? За ігрищами в пісочок ? ) , звичайно ж ніхто на серйозну розмову ( а тим паче на збори ледь не космічної важливості ) не кликав та й навіть і думки не припускав  такого робити – не місце ж бо дітям там , де мається вирішитися доля цілого табору . А тому – не можна , сидіть всі вдома…

Та хто з нас серйозно зважав на ту дурнувату заборону ?

Тим паче , коли перед очима був яскравий приклад Дієго і його абсолютного ігнорування будь-якого , навіть і життєво необхідного  табу…

А тому і нам ( ну а чим ми згірш за приблуду ? ) ті слова дорослих про сидіння вдома не стали на заваді ( ну сказали , що не можна…То й що нам з того ? ) Нам кортілося бути там , біля ватри – отже ми там будемо. А заборони най залишаться для слабаків та нехлюїв – нам же на них насрати.

Тож , щойно вечеря була швидко та благополучно завершена і прибирання зі столу з миттям брудного посуду залишилося в нашій компетенції ( маміти ж бо всі , як одна поспішали на зборище ) ми , дітлашня , ні про що попередньо не домовляючись ( бо вже давно встигли пізнати на власному досвіді – все , що мало попередній план – все це завше пізнавало крах ) , нишком втікли зі своїх однакових будиночків ледь не один за одним та мов саранча обліпили геть усі довколишні кущі ( добре , що на той час велика спека вже була далеко позаду і хоч де-не-де , але на віттях тих чахликів все ж росло бліде листя – якраз вистачило для маскування ) і слухали , слухали , слухали – затаївши подих , боючись зайвий раз поворухнутися ( бо хоч сміливості прийти туди , куди нас не кликали , вистачило аж по зав’язку – навряд чи вона б врятувала наші допитливі дупи від покарання ) і майже не зважали на стрімко прибуваючий холод ночі та колючки , котрими ті капосні , без п’яти хвилин як голомозі , кущі впивалися ледь не до крові в наші незахищені руки та ноги.

Ми слухали. Не переймаючись нічим ( хіба що цукерок хотілося . Та чим побільше ) , окрім цієї важливої розмови.

Уважно слухали нараду нашого племені…

Кожне слово…

Кожен подих…

Та кожен сумнів…