Розділ двадцять третій. Хаві.

З Дієго ( попри постійні  намагання моїх батьків хоч якось зблизити нас докупи і через що , власне , всі наші спільні вечері , а заодно й сніданки  перетворювалися на дешеву циркову виставу ) ми так і не знайшли спільної мови. Так , де в чому – а надто в бажанні свободи – ми були навіть дуже й дуже схожими , проте… Визнавати цю спільність ми не поспішали . Та й по правді буде сказано – не надто горіли бажанням її шукати – що він , що я. Нафіг та морока ?

Вночі я старанно намагався пропускати повз вуха весь потік приблудової філософії ( з часом навіть звик до того тихого бурмотіння і навіть перестав бачити кошмари ) – все одно за декілька ночей , проведених з ним разом ( точніше – Дієго на ліжку , а Хаві-розумник десь поруч , на підлозі , закутаний на кшталт личинки у запасну ковдру ) , я встиг достеменно вивчити весь арсенал життєвих премудростей та рекомендацій від містера Всезнайки . Потім ( в усих , без винятку , чергових випадках повчань ) – то був лиш мікс вже відомого мені мудріння в нових комбінаціях , вся суть котрого зводилася до одного поняття – життя , яким би воно не було – щасливим , приблудським , довгим чи закоротким – воно завжди буде лише твоїм життя і належатиме воно завжди лишень тобі. Ось така от філософія. Дивна , однак правильна…

Та то було вночі – короткий сон впереміш з безкінечними повчаннями . А от вдень я , на щастя , мав свої особисті справи ( безліч своїх особистих справ ) і хоча мене теж нестримно вабила до себе сміттярка , все ж таки наші з Дієго шляхи дивним чином ні там , ні в поселенні не перетиналися. Гадалося ж , що ми не маємо з приблудою абсолютно нічого схожого . Нічого спільного. Він не був мені ані товаришом , ані ліпшим другом , ані взагалі ніким. Він був просто одним з нас ( принаймні так мені хотілося тоді думати ) – такий же табірний біженець , як і решта нашого кольорового племені , один з багатомільйонної армії знедолених ходитутів в постійних пошуках кращої долі. Він був для мене просто персоною , що нахабно квартирувала разом з нами в затісному як для чотирьох осіб однокімнатному будиночку , вечеряла разом з нами , інколи встигаючи за своїми оповідками виїсти ледь не половину всієї їжі , спала разом з нами , потіснивши мене  на холодну підлогу та чекала на той вирішальний день , коли наш і досі не бачений нами білий господар надумає нагадати нам нового маршруту та нових справ. Просто ніхто. Я хотів вірити в те , що він просто ніхто.

До того ж ( і цей момент мене неабияк дратував ) , Дієгового завзяття працювати на рівні з рештою дорослих ( особливо в знак подяки за прихисток та їжу ) вистачило лишень на декілька днів. Потім ( по завершенню , так би мовити , своєї показової героїчної праці ) він досить швидко і неочікувано ( хоча то може просто був результат дводенної праці зі сміттям ? ) призвичаївся до іншого , новішого та вочевидь цікавішого ( бо ж не набридло воно йому аж до самісінького кінця ) для себе заняття – щоправда , зі сторони то все рівно ( особливо для решти табірних жителів ) виглядало як даремне швендяння довкола чоловіків-різноробів задля просто так , аби банально вбити час і спокійнесенько повернутися до табору. Та то було на перший погляд , упереджений погляд з боку інших .

Дієго швендяв не просто так ( а хіба він хоч щось робив в своєму житті заради звичайного «просто» ? Ні , ні , й ще раз ні ) . У нього , цього вельми хитрого та кмітливого ( коли то було йому потрібно ) локко була своя ціль - пошук посеред купи мотлоху чогось вартісного , не обов’язково цілого , але обов’язково хоч якось придатного для повторного вжитку . Для чого власне ? А біс його знає. Хіба ж то до снаги звичайним людям зрозуміти мотиви такого незвичайного вагабундо ?

З філософа , що мав , здавалося , безкінечний запас історій та повчань на будь-який смак та під будь-який настрій  , лиш тільки дайте вільні вуха для послухати , він за короткий проміжок часу ( ніхто навіть і не допетрав , коли то саме трапилося ) перетворився на мовчазного перебирача відходів ( так-так , безкоштовними історіями наліво-направо тепер навіть і не пахло – Дієго майже весь час мовчав ) . Ще вчора переповнений життям та емоціями підліток , сьогодні він вже був примарою . Мов та тінь , що ніколи не знає спокою , він без упину тупався з одного кінця сміттярки до іншого в ретельних пошуках чогось особливого . Чогось такого , справжня неупереджена цінність котрого була відома лишень  йому. І тільки йому.

Такі зміни в Дієговій поведінці спочатку не на жарт збентежили і шокували нашу дружню громаду. Щось же було не так… Зовсім…

Але що саме ?

Так , Дієго був локко в очах всих , приблудою-жартівником без власного дому та сім’ї , однак…

Не настільки ж… Щоб оце отак раптово геть з’їхати з котушок…

До Дієго почали придивлятися . Прискіпливо , однак не надто ( хто ж його знає , як він тепер зреагує на таку увагу ). Не раз і не два намагалися спонукати його до відвертої розмови. По можливості не лишали його насамоті.

Одначе приблуда мовчав ( на заздрість всим узятим до купи розвідникам та терористам , котрим не пощастило потрапити на допит ) і не відкривав своєї нової таємниці ні за які обіцянки . Яке кому власне діло до того , що йому кортілося віднайти серед сміття хоч краплинку скарбу ? Ну от така от мрія в нього з’явилася…Дурнувата , як і він сам , але повністю – від початку і до кінця - його . Його особиста мрія.

Та з часом ( як добре було відомо вже не одному поколінню людей ) все минається , до всього звикається і все ( яким би воно те все не було дивним до цього ) повертається на свої місця. До нової забаганки приблуди швидко звикли – вистачило просто упевнитися , що Дієго лишився все таким же дурником , як і раніш і абсолютно нічого протизаконного чи протиправного не замислив. Ну швендяє собі туди-сюди , ну копирсається в смітті – але ж не заважає і не шкодить… Ба , навіть більше – допомагає , хоч і повільно , прибирати те повсюдне лайно…