Розділ двадцять другий . Хаві .

Чесно кажучи , попри всі негаразди та нещастя , що ледь не безкінечним потоком лилися на наше плем’я ( а може то просто через надто малий ще для всього цього вік і мою власну вдачу ледь не постійно мандрувати у власних мріях та сприймати все довкола себе як щось нереальне , а тому й страшне ) мене вельми тішили ті миттєвості , коли поселення фактично лишалося насамоті – лише маміти , котрим власне не було коли особливо стежити за малечею ( бо домашніх справ з кожним днем дедалі більшало . Особливо тут , в поселенні без назви ) і ми – дітлахи різного віку та статі.

Ні тобі якихось особливих правил , ні заборон ( ну , окрім сміттярки звісно ж. Та одне «не можна» хіба то біда ? ) . Роби , що хочеш та скільки хочеш , хоч від самісінького світанку і до ночі – тільки заверш спочатку допомагати своїй маміті по господарству. І все – вільний . До наступної днини. Чи чергового доручення від обожнюваної неньки .

Мені подобалося бути самотою ( як не дивно , та в цьому ми були схожі з Дієго . В бажанні самоти та свободи ) . Подобалося , коли поселення , що часто й густо ( особливо в надранкові та вечірні години ) нагадувало роз’ятрений кислотою мурашник , спустошувалося ще до схід сонця в повну силу жовтопикої мармизи і можна було спокійно – не коментуючи те , що робиш , не пояснюючи навіщо тобі те чи інше і не благаючи про дозвіл зробити щось особливе - поратися зі своїми дитячими надважливими справами. А вони – ці неймовірно важливі справи - були навіть у мене – мамійка та розумника .

Попри батькове табу ( його він ледь не криком оголосив мені опісля тієї страшної смерті ) , а надто – попри жорстке обмеження від старійшин нашого племені , що апріорі не підлягало обговоренню - я обожнював впотайки ( мов шпіон якийсь. Чи супергерой на спецзавданні ) ходити до сміттярки , а маміті ( аби не додавати їй зайвого клопоту та не тривожити і так неспокійні нерви ) казав , що хочу просто погуляти довкола поселення . На прогулянки ж довкола будиночків заборони не було , чи не так ?

З домашніми справами я ладнав досить моторно , для свого віку – вельми й вельми непогано - тож ненька ніколи не сварилася і завше вірила моїм словам. Гуляти ? Не питання … Ти ж гулятимеш поруч ? Тоді добре , йди. Головне , що всі здорові та ситі. А решта – то вже не надто важливо… Переживеться , перетерпиться , владнається…

Я добре розумів ( якщо не сказати більше – вельми непогано доганяв всю неправильність цієї ситуації своїм допитливим мозком ) , що роблю помилку , коли так відкрито брешу найдорожчій людині на світі… Але…

Я не виправлявся…

Кожного божого дня я знову й знову намагався якомога швидше та якісніше зробити свою частину роботи ( аби не змусили все наново переробляти та – що найголовніше – не пішли шукати довкола території поселення де ж то саме я швендяю увесь свій вільний час ) і знову , сказавши маміті оте заповітне – я гуляти – чимдуж вирушав до лану сміттярки дихати хоч і сморідним , але вільним повітрям…

Дихати і потроху , думка за думкою , починати розуміти Дієго…

Можливо саме тоді , в ті тяжкі і водночас по-своєму прекрасні днини ( бо ж то було моє дитинство – а хіба дитинство буває інакшим ? ) , в мені вперше фатально та рушійно пробудився єдиний та надважливий з усих моїх здатностей та інстинктів – вдача до непокори , котра потім , вже у дорослому та вельми серйозному житті , не один раз рятуватиме мою дупу ледь не з самісінького пекла .

Можливо я ( попри власне бажання ) таки надивився понад міру на сліпе та безглузде вештання Дієго і воно – оте по суті своїй нікому , окрім самого приблуди , не скорене життя – спонукало мою правильну в усих аспектах натуру  - що фізично , що духовно , що морально - таки ризикнути і скинути з себе ярмо покори. Хоч на декілька миттєвостей… Хоч у цій дрібній справі…

А можливо все було насправді до банальності просто і таки трапився в моєму житті день , коли я мав втнути щось особливе ( чи просто вирости нарешті з підгузків ) . Всупереч правилам , обмеженням та табу…