Розділ двадцять перший . Поселення .

Наступний день – вже не такий шалений , як його попередник ( до умов життя ми встигли вже призвичаїтись , нових потрясінь на горизонті не вимальовувалось – можна приступити до більш-менш нормального життя ) – приніс з собою декілька нових рішень та правил , за котрими тепер мусила жити наша громада ( нові умови життя вимагали нових рішень – звичайне собі правило будь-чого нового ). Старійшини , як виявилося , не спочивали , а вельми продуктивно ( хоч і повільно – роки то вже не ті ) обмізковували ситуацію довкола роботи , сміттярки та нашого табору.

Що ми мали відтепер ( звісно ж із хорошого ) ? Чоловіки роботу ( бо як не крути , а сміттярка не місце для жіночих та дитячих рук ) . Так , термін для очищення того гігантського терикону був аж занадто малий , та старійшини поки не поспішали додавати до лав своїх працівників маміт та малечу. Поки не поспішали…

Неньки мали дбати про будинки та про їжу. Як і завжди. В будь-які часи.

Малечі ж , включаючи й Дієго до загального гурту – вочевидь старійшинами йому надавалася честь бути над нами всіма як за найстаршого – наказано було лишатися вдома і за ліпше допомагати жінкам готувати та прати , аніж швендяти довкола табору просто так ( на тобі , приблудо , спіймай облизня ) чи не дай Боже задля цікавості потикатися до сміттярки . Ні , сміттярка то для чоловіків. І крапка.

Білі робітники , що вчора хоч і не відразу , але все ж таки почали розгрібати завали перегною , хвацько вправляючись на своїх машинах ( та то скоріш для понту , аніж задля реальної роботи ) , вимушені були на декілька днів ( розумій далі – назавжди ) зупинити роботу бульдозерів – завали , що спочатку легко піддавалися залізним гігантам ( ще б пак – вони ж то були свіжі-свіжесенькі ) , надто швидко віддячили за безпечність і три машини грінго застрягли в смітті , засипані ледь не по самісіньку верхівку мотлохом та брудом. Тепер ці завали треба було розбирати руками.

Лишень самими руками кольорових.

Грінго ( все ж таки паскудство білої натури дало про себе знати ) бруднити власні руки не поспішали і опісля такого технічного казусу з чистою совістю воліли за краще здебільшого тільки спостерігати за нашими чоловіками , при цьому постійно щось розпиваючи з невеличких пляшечок та пихкочучи сигарами не гірше від своїх сморідних машин.

                                         ***

Для мене ж наступний день ( чесно кажучи відтоді кожен день для мене був чимось специфічним ) став днем , коли я ( сам того не бажаючи )  відкрив для себе одну маленьку істину про нашого дивного приблуду філософа , суть котрої полягала в тому , що я – розумник та інтелектуал не по літам ( та й гадаю не тільки я – всі решта також ) - нічого не знаю і не розумію правильно в тому дивному Дієговому житті . Так - приблуда , так – улюбленець маміт , так – лінтюхай та пройдисвіт… Але…

Попри наказ старійшин ( а такі рішення то , скажу я вам , не просто так слова і не чергова забаганка стариганів – то цілий непорушний кодекс. Для всих , без винятку ) наступної днини Дієго , наплювавши на рекомендації поважних пердунів , вирушив ще до світанку на сміттярку допомагати моєму батькові .

І що саме цікаво - не заради втіхи власних амбіцій . Ні. Він же бо ніколи їх не мав , тож і втішати не було кого.

Він вирушив туди працювати.

На рівні з іншими.

Пліч-о-пліч з дорослими.

Ще вчора – дитина , сьогодні - підліток .

І для мене то стало шоком… ( добре , що хоч не надто сильним – і так вистачало вражень . Без Дієго )

                                          ***

Наша друга спільна вечеря компанією на чотири персони минула в атмосфері абсолютної протилежності до першої , аж занадто сповненої жартами та веселощами ( мені майнулася була думка , що Дієго просто обдихався смердючим повітрям …Одначе як майнулося – так і минулося ).

Працювали наші чоловіки тяжко . Дуже й дуже тяжко . І довго. Розгрібання сміттярки тривало від світанку і аж до пізніх сутінок , коли темрява приносила з собою не лише бліднувате сяйво тисяч і тисяч зірочок , а й рятівний вітерець прохолоди та  жадану до болю свіжість повітря .

Маміти – наші незмінні хранительки сімейних вогнищ – завше намагалися встигнути зустріти зморених чоловіків теплою ситною вечерею та жбанцем чистої підігрітої до кип’ятку води – аби вони мали змогу нормально вмитися , переодягтися в чистий одяг та хоч трохи відпочити. То був звісно мізер , але в умовах табору вартувало за найбільшу коштовність.

Так робили всі маміти.

Так робила і моя ненька. І так само , як і всі інші жінки , чекала біля прочинених дверей будиночка на повернення свого робітника.

Та падре прийшов додому вже опівночі. Прийшов разом з Дієго – стомлений , брудний , мовчазний . Повернувся саме тієї миті , коли знервована до сліз маміта вже вчетверте ставила вечерю на розігрів.  

                                            ***

Пізніше , коли батько , що так і не сказав за час вечері жодного слова ( він і до цього не надто полюбляв розводити теревені , та все ж хоч декілька слів від нього завше чулося ) , забувся в тривожних сновидіннях , а маміта , моє вічно втомлене сумне сонечко – так само без слів та будь-яких пояснень – в чому була та так і пішла до сусіднього будинку ( і це в самісіньку ніч ) , Дієго – цей вічний оптиміст та халамидник – розповів мені дещо. Не готуючи спеціальних слів , не налаштовуючи на неприємність , не намагаючись хоч якось пом’якшити правду. От як є – так і сказав. Чого ще щось там вимудровувати ? Шок – в цьому був весь він.