Розділ двадцятий . Хаві .

Ми – Дієго-приблуда та я , малий Хаві-розумник – зійшлися , як не дивно , абсолютно випадково. Супроти всих відомих законів притяжіння. Чи навпаки – якраз завдяки цим самим законам співіснування протилежностей. «Чому ?» запитаєте … Його ж всі любили , цього дурнуватого хіпі , вважали за приклад та марили його вільним босяцьким життям.

А от чому -

Я ( от дивно , все таки , бути не таким , як усі ) ніколи ( читай слово абсолютно ) – від моменту Дієгового приєднання ( ола ! нате й мене до спільного гурту ) до нашого кочового племені і аж до фатального моменту його смерті ( бути просто забитим палицями просто за спробу піти за стіну – здається , то не жах. То інше слово. Вельми паскудне слово ) - не був жодним чином одним з фанатів цього дивакуватого підлітка . Жодним . Сліпе наслідування всих без винятку дурощів ( що анекдотів , що пустого швендяння , що цілковитого неробства ) здавалося мені – шестирічному розумнику в окулярах - вельми нерозумною річчю , на котру шкода було витрачати свого часу та сил. Куди ж як кращим було вівчати оточуючий світ , а не просто тупцятися в ньому , подібно варвару…А тому…

Скоріше за все я був єдиною дитиною на все поселення ( таким собі  своєрідним карапузним унікумом ) , котрому навіть не спадало на думку хоч якось ( в стилі «ола ! Як ся маєш ?» ) затоваришувати з Дієго. Навіть просто підійти , поглянути , так би мовити , на саму суть тих дивацтв. Не кортілося – і крапка.

Я завше старанно ( я б навіть сказав – ідеально гордо та красиво ) оминав ватагу його шанувальників , маючи їх всих цілком аргументовано за таких же самих імбецильних локко , як і їхнього непризнанного ніким ( окрім них самих ) ідола , а забачивши картату сорочку без рукавів в радіусі кілометру поблизу себе , відразу ж розвертався і давав драпака додому , до лагідних обіймів неньки . Не скажу , що то я просто сильно боявся Дієго ( причин для страху не було жодних – він цілком і повністю – і це при його босяцькій філософії -  був з тих благородних мучачо , хто на краще заподіють шкоду собі , аніж завдадуть болю іншому )…

Не скажу , що й сильно б кортіло його ненавидіти ( знову ж таки – жодних причин для цього серйозного почуття в мене не малося. Живе собі людина інакше , аніж усі – так то його проблема , а не моя ). Скоріше за все я просто не хотів його помічати. Впритул . Хотів ( сам не розуміючи навіщо ) жити інакше , аніж решта поселення . Дивився завше наскрізь , повз , ніби натомість реальної людини була звичайнісінька собі порожнеча.

Для мене ( хоч і малого на той момент випердка ) дивним було саме існування такого вільного у лапках персонажа , а щодо його філософії життя – то взагалі темна-темнісінька ніч і повний нокдаун.

Я вдало уникав його протягом декількох місяців – стільки , скільки тривало наше кочування з пункту А в пункт Б у супроводі анекдотів від містера Свобода. Дякуючи Діві Марії , то було неймовірно легко та просто. А от коли ми прибули на місце нашого квартирування поблизу сміттярки і зупинилися - мене чекав вельми неприємний сюрприз. Хоча б я сказав інакше – насмішка від долі , а не сюрприз. Бо хто ще може так тобі налажати в самий непідходящий момент , як не твоя власна доля ?

Виявилося от що – нахабі Дієго ( а все таки не всі мізки розгубив по дорозі , щось та й лишилося ) банально набридло розважати охорону довгими ночами ( тим паче , що вони ставали все холоднішими та нестерпнішими і сигарета вже не зігрівала ) . А тому його геніальний ( особливо геніальний в ті моменти , коли Дієго щось потрібно було ) мозок винайшов просте та ефективне рішення цієї проблеми – без будь-якого натяку на сором ( ще б пак , фактично він зраджував своїм власним ідеалам босяцького швендяння ) він напросився на прихисток . Точніше – на повноцінне квартирування. З їжею , постіллю та теплом. І саме до нашої родини ( чудовий вибір , юначе ! ). От так от просто - як і все , що він робив до цього ( захотів – зробив , не захотів – не зробив ) - взяв і прийшов першої ж ночі . І ні щоб прийти як всим культурним та вихованим людям – е , ні. То вже був би не Дієго.

Він прийшов вже опівночі ( а чом би й ні ? Дванадцята година ночі – саме час для візитів ) , нахабно погрюкав у двері ( вочевидь щоб точно відчинили ) , сполохав мене ледь не до мокрих штанців ( кошмари натомість нормальних дитячих сновидінь – то було все моє )  і просто ( а що , треба з реверансом ? ) та зовсім не стидаючись пізньої години ( для Дієго то взагалі була ще рання рань ) , зі своєю незмінною усмішкою в половину обличчя ( що там розум ? Харизма – ото сила ! ) вимовив своє прохання .

Добре , що хоч про чарівне слово «будь-ласка» не забув. Хоча це ж був Дієго – йому можна було б і так…

Для мене теперішнього – вже не просто Хаві-розумника , а дона Хав’єра - й досі лишається загадкою той дивакуватий момент . А чому ми тоді взяли Дієго до себе в будинок ? І чому саме ми ? Була ж до нестями незліченна кількість інших сімей , котрі б з радістю зробили це за нас. До того ж я на власні вуха чув , як мій падре грозився добряче провчити нахабу та зламати йому для профілактики декілька кісток. Ну щоб не тривожив добрих людей в лиху годину.

Але…

Погрози лишилися лише на словах. Приблуду ніхто й пальцем не зачепив. І навіть не прочитав довгої нотації за такий вчинок.

Власне від того моменту Дієго й оселився в нашому будиночку – однокімнатному тісному будиночку , відтепер – на чотири персони.

А я ( хотів я цього , чи ні – мене , чесно кажучи , ніхто й не питав ) – мусив тепер помічати місцевого локко впритул.