Розділ дев'ятнадцятий . Дієго .

Його звали абсолютно простим , босяцьким ім’ям . Простіше вже просто не буває – і так самісінький край . Ну хіба що у відкриту обізвати придурком – ото точно буде реальний кінець.

Так от…

Його звали Дієго.

І крапка. П’ять літер – і готова тобі жива істота зі своїми правилами , чеснотами та вподобайками.

П’ять літер – і більш нічого.

Ні прізвища ( як то у всих нормальних людей ) , ні прізвиська ( як у декотрих ненормальних челів ) , ні ймення падре чи маміти , чи хоча б когось з рідні . Але в Дієго були лишень ці п’ять літер.

П’ять літер і більше нічого.

Просто Дієго та й все. Хіба мало таких як він вагабундос швендяє довколишністю в пошуках кращої долі та окрайця хліба на милостиню ? Мільйони. Якщо не сказати більше.

Просто звичайний собі голодранець без минулого. Таких же й справді ледь не на кожному кроці , як бліх на собаці.

Ніхто з нашого табору ( ні діти , ні дорослі , ні тим паче – поважні до гикавки старійшини племені ) точно й не пам’ятав , відкіля ж саме він – цей приблуда із приблуд - взявся до нашого гурту ( не з неба ж звалився – плигоць і нате вам , сюрприз . По земельці причалапав , на своїх двох ) і чи був взагалі разом з нами від самого початку подорожі , стійко проживаючи всі негаразди та радощі , а чи й так , приліпився десь по маршруту від нічого робити , особливо й не питаючи ні в кого на те спеціального дозволу. Прийшов собі до гурту – і все. Сприймате це як данність…

А здається таки й правда , що він був з нами завжди – на кожному клятому кроці тої тяжкої клятої подорожі . Принаймні його картата ( чи то коричнева , чи то брунатна – біс його точно розбере здаля ) сорочка з відірваними рукавами та затерті до білуватих плям джинсові штани добряче так всим впали в око ( якщо не сказати інакше – намуляли ті очі аж до кривавих больок дивною вдачою бути одночасно в незліченній кількості місць ) десь на півдорозі до Сан-Пауло , між черговими нетривалими зупинками на буріто зі сном та солдатським маршируванням за горизонт . Опісля цього ( я маю на увазі Сан-Пауло ) кого б з їхньої компанії не запитали – чи старого , чи найменшого серед ватаги карапузів – всі знали його як одного зі своїх. Не рідня , але ж і не чужий.

Кольоровий раб – як і всі ми .

Людина без минулого та майбутнього – як і всі ми .

Простий…

Як і всі ми…

                                          ***     

Дієго завжди ходив усміхненим , наче хто йому того рота нічогенько так розтягнув ледь не до самісіньких вух і для міцності на суперклей приклеїв. Ранок , день , вечір , ніч – завжди ( не дивно було б дізнатися , що і спить він також з вишкіреною мармизою ). Про нього наші дотепні ( інколи траплялося й таке ) старійшини навіть приказку намудрували ( мабуть не один вечір те сказання обмізковували , щедро смалячи самокрутних цигарок поки надумали пред’явити мудрість на суд спільноти ) – такі як Дієго локко не через відсутність мізків ( бо що не кажи , а геть імбецило він не був ) , а просто придурки по життю ( ну от стиль у них такий – існувати за своїми правилами ) .

Здається ( бо абсолютно точно зараз не пригадається – не ті вже роки для детальностей ) не було жодної днини ( дощової , сонячної , паскудної або радісної ) чи миттєвості ( довгої як саме життя , чи нетривалої , як секундний подих ) , в котрі б його , цього приблуду з нізвідкіля , бачили дійсно зажуреним чи не приведи Господи переповненим скорботи. Завжди веселий ( що , в принципі , є абсолютно типовим для імбецилів  - що справжніх , що симулянтів ) , жартівливий ( ну чисто тобі ходяча збірка з бородатих анекдотів ) та все з тією широкою , можна сказати навіть фірмовою , трохи дебільнуватою  усмішкою на півобличчя. І дарма , що в тій усмішці , приклеєній до відстовбурчених вух , не вистачало кількох зубів ( вочевидь не всим подобалися його анекдоти та повчальні історії і часом вчили його . Кулаками ) , а добра половина ( якщо не більше ) з тих , що якимось дивом ще лишилася , були надщербнутими й кривими , ніби він весь час тільки те й робив , що користувався зубами натомість відкривачки ( от тільки коли встигав ? Пива в нас ніколи не було , а вино ми тримали в шкіряному жбанку ) . Та Дієго , здається , зовсім не соромився цього ( ну не всі зуби на місці – хіба то так важливо ? ) і все одно постійно всміхався. Щиро , дурнувато та головне – від душі.

Його жартам – часом аж понад міру пекучим ( особливо коли він жартував про політику та багатеньких донів ) , часом ще наївним до крику й таким дитячим , що плакати хотілося від рівня наївності ( ну чисто тобі молокосос посеред стариганів ) – чомусь були раді. Всі. А особливо маміти ( жіноцтво нашого табору взагалі в над короткий термін те захоплення оптимістичними настроями приблуди надто швидко перетворило в якусь дивну , фанатичну залежність від Дієго. Жодної миті не минало без його імені , жодного дня не минало без його посмішки , жодний вечір не закінчувався , поки не було почуто  чергового бородатого анекдоту ).

Можливо то була така специфічна вроджена реакція – бути чуйними , співчутливими та дарувати довколишнім ( а тим паче такому злиднику як Дієго ) якщо не любов , то хоча б турботу у відповідь на все те паскудство , що відбувалося зі всіма нами в ті тяжкі часи ( бо хто , як не маміти – хранительки сімейної ватри – найбільше страждали від складнощів життя і найбільше за всих потребували хоч на мить відволіктися від постійних проблем ).

Можливо просто ніхто з нас більше не вмів так хвацько й професійно , до болючих кольок в животах складати незатійливих жартів та  правдивих історій на кшталт – а ось послухайте-но що колись зі мною трапилось - в котрих він , Дієго , завжди був головним героєм. І переможцем ( по правді кажучи – ніхто такого й не пробував робити. До нього )

А можливо він просто був неймовірно нахабним ( ще б пак , приклеїтися до незнайомого гурту не питаючи на те дозволу ) та до цинізму безпардонним ( гадали анекдоти та історії безкоштовні ? Е , ні. Каша та свіжеспечений пляцок – непогана альтернатива чудовому настрою ) . Здавалося ( і не тільки мені одному – здавалося усим . А то вже був шлях або до загальної параної , або до чистої правди ) , що Дієго абсолютно ні за що в своєму босяцькому житті не переймався ( ну от не турбували його жодні з життєвих проблем і баста . Було - то було , а не було – то не дуже й треба ) , а тому в своїх розмовах він ніколи не добирав особливо приємних чи м’яких слів ( його правда завжди була жорсткою , мов ліжко без матрацу ) , не плакав ( окрім тих нечастих випадків , коли йому щось потрібно було отримати за просто так , а напружуватися та чесно працювати не дозволяли принципи його ж власної філософії ) і говорив всім і всюди лишень те , що думав ( подобається – добре , не подобається – ну що ж , декілька зубів у мінус то вже не така й велика плата за чесність ) .