Розділ вісімнадцятий . Спогади Хосе .

Вони були тоді вдвох. В ті найтяжчі для спогадів часи вони постійно були лишень вдвох. Він та його маміта.

Батька ( як інші хлопчаки з їхньої фавели ) він чомусь не мав і попри всі біологічні та моральні закони суспільства зовсім нічого про нього не знав.  Маміта – його вічно втомлена зіронька - чи то не мала елементарного бажання вдовольнити таки його цілком природну дитячу допитливість , чи просто не вважала за потрібне посвячувати власного сина в інтимності свого минулого , але що було правдою то було правдою - вона ніколи про нього нічого не розповідала – ані хорошого , ані поганого , ані будь-що. Зовсім. Ні бодай краплини спогадів , ні вигорілої на сонці фотокартки , навіть імені того , хто був батьком її єдиного дитя вона ніколи не називала і у всих , без винятку випадках , коли життя таки змушувало її повертатися до цієї теми – вона просто мовчала.

Мовчала та плакала.

Хосе ( хоч ті сльози і боліли йому щоразу найпекельнішим болем ) все ж і сам декілька разів намагався отримати у маміти відповідь хоча б на декілька своїх запитань .Хоча б на декілька своїх елементарних питань.

Та відповіддю – що на питання долі , що на його дитячі цікавинки – відповіддю завше було матусине мовчання. І сльози. Гіркі , скупі та красномовніші за будь-які слова.

Хосе чомусь вірилося – можливо в силу дитячого віку , коли так легко уявити собі будь-яку казку , хоч до краю , а хоч і через край сповнену добра та приємностей – що маміта , його найпрекрасніша на світі маміта , дуже кохала його батька. Дуже – від слів один раз і на все життя. До скону.

А тому й плаче вона щоразу так гірко саме від того , що її маленьке серце й досі крає на шматки аж надто сильне почуття.

Та все ж таки…

Все ж таки чому вони тільки вдвох ? Ні рідних , ні друзів , ні знайомих… Відповіді Хосе так і не дізнався.

Вони завжди були вдвох – і крапка.

Завжди

Лише

Вдвох

Просто звичайна собі життєва істина , котру йому , ще власне дитині , довелося надто рано пізнати , а ще раніше зрозуміти , що саме в реальному житті означає завше бути лише тільки вдвох.

Він зрозумів це , коли вони вдвох під гасла свободи та революції тікали від куль повстанців десь там , в далекій країні за безкрайнім синім океаном . Хосе потім не раз і не два намагався віднайти ( хоча б на карті ) – а відкіля ж то їм довелося так спішно поїхати ? Де саме його батьківщина ? Намагався – та все ніяк не виходило.

Він зрозумів це , коли вони вдвох відбували тюремний строк за контрабанду ( дивне й тяжке слово , одначе малим Хосе добре навчився його промовляти ) – і не де-небудь , а у федеральному казематі столичного штату.

Він зрозумів це , коли вони вдвох , після швидкої амністії на честь передвиборчої кампанії якогось поборника за права всих людей , від нічого більше робити подалися в довгу подорож невідомою чужою країною , подумки жадаючи знайти там кращу долю й ліпше життя.

Що б не сталося , яких би помилок вони не припустилися та де б вони не були - вони завжди були вдвох. Рука в руці - разом. Крок за кроком – в унісон. Завше поруч. Маміта і малий шибеник Хосе.

                                               ***

Та долею ( а може й самим Всевишнім ) було вирішено , щоб їхня рандомна подорож за щастям закінчилася за декілька місяців , прямісінько на брудній околиці великого й надсучасного міста Ріо , в кварталі для бідноти , вщент заповненому сміттям , лахміттям та нечистотами . Закінчилася в товаристві тисячі й тисячі таких же самих емігрантів-утікачів , як і вони самі , як і решта різнокольорових бо-зна відкіля прибувших біженців , чиїм єдиним прихистком віднині був невеличкий клаптик землі , подекуди старанно , а часто – зовсім трішечки очищений від бруду. Ті клаптики землі ( дякувати Всевишньому , що хоч по одному на декілька кольорових – затісно , та хоч так ) майже повсюдно були огороджені  - у кого старими картонними листами від меблевих коробок , у кого дерев’яними дощечками , збитими докупи іржавими гвіздками , а в кого і просто – шворками з вивішеними на них лахміттями та ганчір’ям. Методи , звісно ж , не супер , але такі загородження створювали хоча б видимість самоти та окремості. Абсолютної приватності не було , та інколи кожен з них потребував бодай декілька миттєвостей спокою. Хай навіть і в цьому пеклі на землі.

Такі загороджені клаптики землі були у всих , хто мешкав там на той момент. Коли прибував хтось новий – кожного разу знаходився новий квадратик для прожиття. Колонія біженців розросталася з кожним днем , одначе вільного місця вистачало. І це неймовірно як тішило всих.

Огороджені квадратики були у всих. Без винятку.

А ось в них з мамітою було дещо інше – справжній скарб.

Контейнер….

Металевий…

                                      ***

Хосе не пам’ятав як саме вони отримали його – і це був єдиний момент за все його капосне життя , коли ідеальна до крику пам’ять таки підвела свого господаря.

Хосе не пам’ятав , лише дещо пригадував – перші декілька ночей , найтяжчих ночей за все їхнє поневіряння до цього часу , вони з мамітою спали просто неба , на голій землі , не маючи зовсім нічого. Тільки брудне липке ганчір’я натомість ковдри і порція прісної батати , котрою з ними люб’язно поділилася одна з табірних жінок просто віддавши їм всю свою порцію.

Декілька днів та ночей вони не мали нічого.

Пустка…

Порожнеча…

А потім контейнер. Цілий , металевий , надійний , міцний контейнер. Нечувана й небачена розкіш для кварталу недолюдків.

Манна небесна.

Диво.

Магія.

Хосе пояснював це чим завгодно ( бо якщо бути до кінця чесним із самим собою – вірилося в таке вельми тяжко ) , одначе попри всі очевидні й неочевидні  «за»  та  «проти»  , його дитяча фантазія неймовірно тішилася з цього подарунка. Ще б пак ! То ж була найкрутіша річ на світі !

І хоча маміта тоді тихцем прошепотіла йому на вухо декілька слів , ніби поспішаючи попередити від усяких непотрібних думок про несподіване щастя , що цей контейнер не їхній власне , а дядька Хуліо , що погодився надати їм прихисток і котрий і був насправді хазяїном цього імпровізованого будинку , Хосе ж , охоплений радістю від такої вдачі майже не звернув на те попередження жодної краплини своєї дитячої уваги. Його думки цілком і повністю займав лишень він - контейнер.