Розділ сімнадцятий . Хосе .

Хосе теж дивився на ті руки ( а куди ж тут подінешся ? Не втечеш же на вулицю на перекур ). Шокований , дезорієнтований , нажаханий ( таки емпат з нього так собі – як коник з гіменечка …  Нікудишній )…

Він дивився на ті страшні випрацювані руки елітного абуеліто ( питання тільки – а де ж то так дідка намотало по життю , що результат просто повний капець ? ) , що нині якимось незрозумілим мовчазним докором своєму власному страшному минулому лежали ось тут , прямо перед ними – поколінням нових молодих рабів - на брудному столику дешевого кафе ( хоча чим докоряти ? Тим , що інші молодші , сильніші та трохи не такі ? ) . Лежали спокійно , без порухів та паркінсонічного дріботіння , нічого не вимагаючи ( ну хіба що трішечки уваги ) та не прохаючи про допомогу ( запізно вже , як для прохань . Не та ситуація і не той вік ) , поруч такої доречної до них за співзвучанням пошарпаності по життю застарілої плями від кави та різаних тріщин-подряпин від ножів .

Хосе дивився на ті засмажені ( ну чисто курча гриль після солярію ) тутешнім безжальним сонцем ( а сонце тут і справді нікого не жаліло ) , запечені до вугільної , чорніше чорної чорноти руки старого – дивився не зморгуючи , ні на секунду не відволікаючись ні на принади Адели ( хоча до них було – на півоберта кабезою ) , ні на інших співучасників їхнього імпровізованого допиту–інтерв’ю на п’ять персон ( а хто там ще лишився ? Ті два близнюка-охоронця ? Та ні , красно дякую , нічого там цікавого не має )  - і ніяк не міг відірвати від них свого погляду. Неначе прикипів , присмоктався по живому , приклеївся назавжди.

Його очі , його суть , його нутро – все нині було ось тут , біля цих змучених понівечених рук . І він все дивився і дивився на ті руки , не відвертаючись , не фекаючи , не стримуючись із останніх сил , аби не вивернутися від цього жахіття… Хіба ж то можна було зараз ( а надто йому , молодому кольоровому аміго ) отаким от скотиняцьким чином образити , виказати неповагу , принизити абуеліто , хай їоч він і належить до касти багатіїв , котру Хосе , хоч і не відкрито , та одначе ненавидить всим своїм босяцьким серцем ?

Ні .

Абсолютно і беззаперечно – ні.

А тому Хосе уважно дивився і в той же час несамовито , неначе від того щось залежало все його життя , напружуючи геніальну пам’ять по максимальному максимуму , згадував зовсім інші руки. Тонкіші. Граційніші. Ніжніші. Та проте…

Такі ж обпечені на сонці . Такі ж обсмалені до чорноти . І так само вкриті тисячами дрібних грубих шрамів.

Втомлені.

Сухі.

Старі.

Руки своєї матері.

Неньки…

Маміти…

Найріднішої та найдорожчої людини від миті його народження і до останнього подиху… Най хоч і живуть вони , не знаючи зовсім нічого одне про одного вже багато-багато років поспіль…Хіба то важливо ?

                                                          ***

Хосе дивився на руки старого , а сам не зупиняючи думки ні на мить ( най собі  мчать зі швидкістю експрес-доставки ) ,  продовжував катувати свою душу і згадувати кожен радісний і не дуже момент , кожну фатальну чи абсолютно неважливу дрібничку , кожен ніжно-протяжний чи квапливо-швидкий доторк… Він згадував все , що так старанно ( на заздрість агентам розвідки та довбаним уїдливим федералам ) довгі й довгі роки свого дорослого життя втаємничено приховував , прискіпливо , навіть понад міру прискіпливо , всупереч геніальності власної пам’яті забував та так і не наважувався до цього моменту хоч раз , хоч на одну нетривалу хвильку , коротку й швидкоплинну миттєвість повернути минуле в своє сьогодення .

Хосе завжди бракло на це мужності ( зістрибнути без страховки зі скелі в океан – це будь ласка , завжди готовий . А ось це… Та ні – і боляче , і лячно ) . Попри бездоганну пам’ять ( як не крути , та щоб минуле повернулося йому , Хосе , не потрібно було б особливо напружуватися – просто одне маленьке , зовсім крихітне бажання і ті спогади самі тебе віднайдуть ) він чомусь завжди шкодував витрачати на це безглузде , як йому тоді здавалося , заняття  такий дорогоцінний час , відведений для більш земного та приємного - відпочинку та туси з друзями. Бо якщо по-чесному , хоча б перед самим собою , то він і не надто хотів знову – най хоч і подумки – добровільно опинятися там , відкіля йому – хлопаку без дурнуватих моральних цінностей - довелося розпочати свій шлях у це життя. У це тричі прокляте грьобане життя.

Та нині спогади не питали його дозволу і прийшли самі. Без запрошення. І попри його небажання .

Прийшли разом з цими натрудженими до жахливого стану руками , що й досі зломаними , втомленими , обпаленими крилами свободи лежали ось тут , перед ними , на столику пересічного кафе для бідноти – не втаємничуючи свого болю і не приховуючи справжнього минулого багатія Хав’єра.

Спогади Хосе відгукнулися на чужий біль ( все ж таки хоч він і не надто хороший емпат , та співчувати , по-справжньому співчувати людському горю вміє ) і прийшли до нього.

Зараз.

В цей момент.

В найбільш непідходящий для самолинчування момент.

І Хосе згадав. Не хотів , всі ці роки тікав , і от на тобі – згадав. Згадав свою історію. Від початку і до останнього моменту.