Розділ шістнадцятий . Хосе .

Хосе ніколи не скаржився на свою пам’ять ( на кепську долю – так , на катастрофічне безгрошів’я – постійно , на пам’ять – ні . Правда ж , сеньйоро «я все пам’ятаю» ? ) Та й все ж таки тридцять років ( ну добре-добре , тридцять з гаком років ) це не той вік , коли проблеми та негаразди у власному житті можна списати на забудькуватість та легку дурість ( ну тільки якщо ти не повний імбеціло ) . Живий-здоровий , руки-ноги маєш , а отже просто не повірить ніхто – ані інші голодранці , а не власне саме життя ( бач , чого закортів ! А під дупцю копнячка лікувального не бажаєш ? ) .  На ха-ха підняти – ото інша справа , те швидко зробиться , і просити зайвий раз не треба , а от щодо повірити , чи допомогти… Е , ні , впіймай-но , хлопче , добрячого облизня ( та дивись , гарно його тримай. Бо вгодований попався ) …

Саме тому , мабуть , його пам’ять ( граціас , сеньйорито , граціас ) завше , при будь-яких життєвих обставинах - що хороших ( та хороше він і сам був вельми не проти добряче так запам’ятати ) , що абсолютно паскудних ( а от це б точно не кортілося мати в колекції спогадів. Але ж хіба його хто питав ? ) та в абсолютно різних ситуаціях - чи то йому на користь ( гей , а що колись було так ? ) , чи то зовсім навпаки ( а от це з ним трапляється постійно ) – завше була на відмітці перфекто ( якщо не сказати більше – неймовірне  перфекто ) .

Пам’яталося абсолютно все. До наймікроскопічнішої , найпаскуднішої де тальки. Хороше , погане , значуще й так , звичайний дріб’язок. Складувалося враження ( при чому досить стійке і непохитне враження ) наче хтось сторонній , без його на те відома та дозволу ( бо хто ж при здоровому глузді погодиться на трепанацію ? ) , взяв і просто так , знічев’я , почикрижив йому мозок на тисячі й тисячі дрібних шматочків-папірців і на кожному ( і де то тільки так багацько часу віднайшов ? ) детально занотував , а подекуди й проілюстрував ( от грьобане паскудство ) кожен прожитий ним день. Абсолютно кожен . До найменшої дрібнички.

Ця оригінальна особливість власного організму мала б неймовірно тішити його , господаря цього вищезгаданого організму , та натомість ( на тобі , юначе , дарунок долі – парадокс ) вельми й вельми його дратувала ( нє , ну а що ви хотіли ? Танець вмираючого від радощів клоуна ? ) – особливо ( і не те , щоб просто дратувала – нестерпно виводила із себе ) не зникаюча нікуди постійна наявність страшних та болючих спогадів з минулого , котрі б і радий був би забути , та от карамба – ніяк не виходило. Бісова пам’ять ! Хоч бери та стріляйся. З відчаю. Та от чи допоможе такий метод чи ні – піди-но зрозумій…. ( а ще б пістолета підходящого знайти… Проблема…Твою ж карамбу )

А тому жилося журналістові як і раніше. Одним словом – вельми кепсько. І так само як і раніше пам’яталося абсолютно все. Бездоганно.

                                            ***

Багацько років потому , коли ця дивна зустріч на окрайцю міста стараннями багатьох переповідачів переросте в жанр чогось легендарного ( ще б пак – таке ж бо не кожен божий день траплялося ) , а самого журналіста місцеві літописці ( чи правильніше буде сказати – байкописці ) наречуть за якимось довбаним хріном ледь не героєм , Хосе – і сам вже на той момент старезний мов увесь світ дідуган зі вставною щелепою , проте без палиці та окулярів – парадоксально , але все так же перфектно , як і за часів буремної молодості бездоганно пам’ятатиме – лишень після тих слів дона Хав’єра про вимушену працю самими лишень руками , після того болючого одкровення старого кольорового про надважкі умови життя поруч тої клятої сміттярки всі без винятку , всі , хто сидів тоді за столиком – офіціанточка Адела , він власною журналістською персоною та ті двійко близнюків-охоронців а-ля Джеймс Бонд та Супермен в одному наборі – всі вони неначе вперше за весь час , що вже тривало їхнє рандомне знайомство детально та уважно помітили руки дідугана. Складалося враження ( при чому досить стійке . І не лише в нього одного ) - ніби вони весь час дивились туди ( і дивились не один раз ) і наче й зовсім нічого не бачили .

Жодного сліду.

Жодного недоліку.

Неначе все , неначе вся суть , неначе вся справжність сповідача була вкрита туманом. Ілюзією. Незрозумілістю.

Аж раптом мить , дріб’язковий момент , якась жалюгідна секунда - і в очі кожного з них безжально та жорстоко впадає правда.

Всього лишень мить , декілька слів істини і вони бачать , справді бачать на власні очі цю нестерпну правду.

Бачать справжні , а не ілюзорні руки цього кольорового багатія.

І ці руки жахають…

Зовсім не елітні… Вкриті сіткою старих , зашкарублих шрамів… Обпечені… Без нігтів… Зовсім… З двома вивернутими в іншу сторону переламаними багацько разів пальцями…

Страшні…

Старезні…

Моторошні…

                                              ***

Адела ( моя ж ти вразлива тендітна дівчинко … Ласкаво просимо до клубу знервованих емпатів) тоді ледь стрималася , скручена спазмом підступаючої блювоти , аби не виставити себе на посміховисько ( як он Хосе перед цим )  прямісінько он там , за столиком , чи то пак – на столик ( а дівча нічого так виявилося – з характером і витримкою на заздрість чоловікам . На заздрість одному з них то точно ) . Сильно затиснувши обома руками свої пухкі губи вона лишень повільно , з присвистом та хрипінням , обережно , через раз дихала солодким повітрям забігайлівки.

Дихала , дивилася й мовчала.

Як і всі решта.

А надто – сам дон Хав`єр.