Розділ п'ятнадцятий . Сповідь старого .

Працювати ми почали тієї ж самої днини – відкладувати все це безглуздя ( тим паче , що воно вже сталося і ми не мали жодного шансу змінити нашу власне призначення ) на потім ( на завтра , через місяць чи через рік ) все одно не мало ніякого сенсу і в кінці-кінців було б безрезультатним . А чому ? Та тому що нам досить прозоро ( дійде навіть до бегемота , а не те щоб до людини ) натякнули на те , що робота на сміттярці - це і є наше основне призначення. Ось тут ось.

Хочеш , не хочеш – мусиш. І крапка.

Істерично дригати ніжками було вже запізно , тож  щойно великі , пихкаючи в усюдибіч смородом вихлопних газів та дешевої солярки машини паскудних грінго з ревищем подихаючих у муках бізонів від’їхали від нашого табору – ми , як чесні , віддані та працьовиті раби ( а такими ми власне і були насправді ) розпочали свій перший робочий день. Часу в нас не було – ні на тривалі посиденьки в компанії своїх однотабірців , ні на ретельне вмивання – кому тільки зуби почистити , а кому й поголитися не завадило б ( відсутність же нормальної води в достатній для водних процедур кількості вже й так робила цей обов’язковий для всих гомо сапієнс ритуал майже неможливим ) , ні на роздуми про все та водночас ні про що за неквапливим сніданком в стилі розігріта на пательні вчорашня каша та розведена до сірої мутності кава . До наших ще трохи сонних ( точніше – переляканих з таким то побажанням доброго ранку від білолицих ) мізків досить чітко донесли інформацію ( і можна сказати граціас , що майже самими матюками – ніхто ні про що не перепитував - досить було почути один раз ) – є певний термін ( конкретно на цій сміттярці – три місяці ) , за котрий ми мусимо встигнути зробити роботу. Ніяких спеціальних графіків , денних та нічних змін чи оптимально налаштованого режиму роботи – просто є три банальні місяці життя , аби на місці сміттярки заблищав бездоганною чистотою лан дикої землі. І все. Ось нате вам завдання і гей-гей , гайда до праці.

                                                 ***

Ніхто з дорослих  - старійшини всього табору чи просто глави родин – не опиралися такому рішенню ( якщо не сказати більш точніше та правдивіше – наказу ). Кабала натомість нормального життя – нічого , нормально. Впораємось. Сказано ж зробити – отже ми маємо це зробити. А як саме – то вже питання абсолютно іншого сорту.

Ніхто з них – з дорослих - не мав навіть і тіні думки ( не кажучи вже про щось більше , реалістичніше та серйозніше ) , що можна інакше. Що в цьому тричі клятому всіма святими житті можна якось  інакше.

Не бути рабом… Бути вільним…

Не бути скотиною… Бути людиною …

Не бути бидлом , приреченим від самого свого народження і до скону лишень тупо виконувати накази тих , хто сильніше , багатше та білосніжніше .

Та тої доленосної миті ми були і залишалися бути рабами… Чому ? Бо ще не були готові до змін. До інакшості. До вільнодумства.

Жодного супротиву.

Жодного слова ні.

Жодного нарікання на свою долю.

Так треба. Так бажають білі сеньйори. Отже , це буде зроблено. Якомога швидше та якісніше. Бо саме так і має бути.

                                    ***

Поснідали ми нашвидкуруч ( бо що не кажи – що робота , що кінець світу , що просто вихідний , а калорії то така штука , що потрібна завжди і за будь-яких життєвих обставин ) . Нічого особливого наші маміти не вимудровували ( не було для цього мудрування ані часу , ані можливостей ) – просто ( як то було завжди ) розігріли у великому загальному казані залишки вчорашньої каші зі шкварками. А що ? Швидко , легко та ситно. І вистачило якраз на кожного з дорослих. Щоправда – всього лиш по декілька ложок. Та це було хоч щось. І це щось однозначно краще за нічого.

Малечі ж ( чесно кажучи – не дуже то й хотілося тої набридливої каші і голод здавався не такою  вже й страшною альтернативою тому прісному неподобству ) перепала торбинка ( олала ! оце так сюрприз ! ) обчищеного арахісу – один зі стратегічних запасів нашого невеличкого племені ( звичайно не перший сорт та ще й впереміш з коричневим лушпинням  - та смакувало нам те частування краще за будь-які солодощі на світі ) . По правді ( і це знав кожен з нас ) то мало бути пригощення на котресь зі свят – та нині було не до того . Надто в ситуації , коли треба було обирати  - відправити працювати голодних ( бо якщо дерибанити кашу на всих , то навряд чи багато наїсися з однієї ложки ) чи хоч краплинку ситих чоловіків. ( а щодо свята… До нього ще дожити треба )

Наші маміти не обирали. А тому каша дісталася чоловікам , ласощі – малечі , а голод…Голодними того дня лишилися вони - жінки ( як колись вельми слушно підмітила донна Хуаніта – беззаперечний лідер серед нашого жіноцтва – їжа завжди має бути для чоловіка , бо він працює і для дитини , бо вона ще мала і росте. А жінка – жінка може й так…)  

Десь за півгодини потому в нашому поселенні ( от магія життя – тільки другу добу , а вже все довкола наше та рідне ) стало на десяток децибелів спокійніше й тихіше ( не зовсім космос , але хоча б можна було не затикати вуха від вельми реальних перспектив оглохнути прямісінько тут від крику ) . Ще хвилину тому всі гомоніли , перемелюючи кісточки тим білим бульдозеристам ( а заодно і новому господарю , трясця його зна , який він там із себе ) , чавкали прісною кашою , вишкрібаючи ложками залишки їжі з казану ( а надто ж ті діляночки , де присмажилися шкварки , лишаючи по собі жовтаві патьоки жиру ) , а потім…

Чоловіки ледь не бігцем почвалали туди , відкіля вже добряче несло не лише напівзгнившим сміттям , а й пролитими мазутом та бензином. ( Опача , а то вже було сюрпризом… Виявляється грінго не поїхали геть звідсіля. Ні. Лишилися тут , на сміттярці . Цікаво для чого ? Невже працювати ? ).

Декілька коротких , неймовірно ввічливих , з доземними поклонами та перепрошеннями запитань і виявилося , що ті великі машини з бригадою самовдоволених білих виблядків – ото й усе , що нам милостиво надалося нашим господарем для допомоги в розчищенні сміттярки.