Розділ чотирнадцятий . Сповідь старого .

Розмова з грінго завершилася за декілька хвилин. Декілька швидких миттєвостей , в котрі ми мовчки слухали , а вільні білі сповідували нам новини.

З усього почутого з’ясувався один важливий для нас усих факт – один-єдиний реальний прикрий факт.

Нас купили.

Просто купили.

Як товар.

Як річ.

Як дещо , котрим можна скористатися , коли потрібно і викинути геть , коли все це перетвориться у непотріб. Чи то пак – сміття. ( добре , що хоч звалище відходів зовсім поруч – не треба далеко ходити , аби граційно жбурнути кольорове лайно )

Нас купили.

Для білих багатіїв - за безцінь.

За декілька грьобаних сотень зелених бенджамінів франклінів – ціле казкове багатство для таких , як ми , злиднів , босяків , вагабундо.

А всього то нічого – абсолютно звичайна , до крику буденна ситуація з життя тих , хто має за щастя керувати світом.

Все просто , банально та навіть якось прісно… Просто один багатий білий дон на зустрічі з іншим багатим білим доном за келихом вочевидь неймовірно смачного та дорогого вина чи як аперитив до дегустації чергової коробочки справжніх сигар - від нічого робити , просто так , аби підтримати бесіду чи вразити наповал співрозмовника своєю небувалою щедрістю брутально швиргонув на обмін папірцям долі сотень власних кольорових.

І все.

Одна мить . Для білолицього - абсолютна банальщина , для нас -  усе наше життя.

Одна мить – і приємна зустріч продовжилася , розмови про бізнес та власні прибутки продовжились , шикарне безхмарне життя продовжилось…

А нас купили.

Вуаля…

                                                   ***

Купили всих. Скопом. ( А що – старе , як світ , правило бізнесу. Чи то пак – торгівлі. Оптом – завше дешевше. Не завше вигідно , бо хто-зна , якого ще кота в мішку так можна придбати , однак що дешевше – то сто відсотків . Зуб даю ).

Купили всих -

старих ,

хворих ,

немічних ,

жінок ,

чоловіків ,

дітей…

Всих… Скопом…

Не надто задумуючись хоча б над звичайними , цілковито очевидними питаннями - а чи взагалі так конче потрібно це придбання , що з ним робити далі , кого саме зараз було так необачно куплено та найголовніше - для чого…

Біс його знає…

Але діло вже зроблено і товар придбано  - будьте ласкаві , розписатися при отриманні.

І про чайові не забудьте. За експрес-доставку.

                                               ***

Ось так от просто.

Просто й банально.

Один хазяїн продав – інший хазяїн купив.

Ніби ми й не були людьми взагалі ( хоча ваша правда – хіба для білого багатого дона кольоровий нікчема вартує за якусь живу істоту ? Певно ж , що ні ) .

Не люди – річ , що просто лежала собі на купці не дуже свіжого продукту десь між салатом та солодким бататом – і викинути шкода , і нести далі несила , а з’їсти …Боронь Боже ! І сам не гам , і в помийне відро не викину.

                                               ***

А хто ж купив ? – запитаєте ви з цікавості. Кому раптом ( чи й просто так , від нічого робити ) знадобився цілий табір безпорадних немічних , що могли працювати лише за різноробів – ні освіти , ні спеціальних технічних знань … Та ще й не лише одні чоловіки – сильні та витривалі … Купа жінок , дітей , стареньких… Навіщо ?

Навіщо був отой довжелезний перехід з пункту А до пункту Б – ледь не через весь континент і аж сюди , на терени смердючої землі ? Невже не було сміттярок десь побіля Ла-Параїсу ? Чи хоча б в Ріо – там же цього добра кури не клюють …

Відповідь на наші бентежні питання була одна. І така ж само проста та банальна до крику , як і вся ця історія.

Нас купила велика й вельми серйозна корпорація грінго , що вже не один рік будувала тільки для багатих донів та їхніх сеньйорит фешенебельні котеджі неймовірно розкішного п’ятизіркового екстракласу на десятки поверхів з найкращих екоматеріалів , з обов’язковими напіввідкритими скляними терасами з мінісадом , мармуровими сходами а-ля «шик королівського палацу знервовано курить від заздрощів» та великим басейном під відкритим небом…

Неймовірно дорогий проект . І при цьому – мегапопулярний серед знаті ( що , звісно ж , приносило власнику не один вже рік поспіль стабільно високий дохід , одначе… Бізнес то бізнес – і він живе за своїми правилами ).

Популярний проект – це вельми добре , але ж кожному бізнесмену – що мастодонту своєї справи , що локко-початківцю – відомі неписані закони наживи – хочеш отримати якомога більше , маєш витратити якомога менше. Хоч десь.

Так вийшло й тут -  жадаючи понад усе на світі зекономити ( бо й так вистачило витрат на дорогоцінні матеріали , а проект хоч і користувався шаленою популярністю , все ж не міг перекрити повністю витрат на додаткові забаганки в декорі ) , компанія знайшла найлегший та найпростіший метод як позбутися своєї основної проблеми – і економити вирішила на дешевій робочій силі ( а що – непогана ідея. Фараони он піраміди ще коли за безцінь побудували – краса та й годі. Ще й досі стоять , ніяк не розваляться ). В даному ж випадку ( в конкретно нашому випадку ) це означало те саме , що звичайна рабська і майже безоплатна експлуатація.

Бо ж нас купили за безцінь , не сплачуючи ані податку , ані бодай десять доларів відступних особисто нашій громаді ( хоча було б непогано отримати хоч якісь кошти - вистачило би на нормальний харч та декілька пачок сигарет ) , купили просто перегнавши з одного кінця країни на інший – як колись погоничі-наймити гнали велетенські стада худоби з однієї ферми на іншу на перекуп чи забій на м’ясо. Гнали задешево , тавруючи мітками та хвацькими ударами батогами ( для кращої швидкості ).

Гнали за декілька дрібних мідяків. А інколи – й за просто так.

Як от нас.