Розділ дванадцятий . Сповідь старого .

А наступного ранку , коли ледь червонястий на колір ( бо ж таки як не крути , а то був самісінький лишень початок світанку ) диск вічно гарячого сонця повільно-черепашковою швидкістю вигулькнув таки ( о Боже ! Граціас по саму зав’язку за таку несподівану милість ) з-за вкритої тонкими пасмами чи то туману чи то диму кривуватої в цих місцях лінії горизонту вельми красномовно оголошуючи всьому світові – еге-гей , людоньки добрі , радійте , бо настав новий день - до нашого тимчасового ( бо чесно кажучи , тоді ніхто не замислювався над тим , що те , що було на декілька тижнів , цілком закономірно могло стати постійним ) табору без назви ( бо хто ж з розумних дає назви прихисткам для кольорових заробітчан ) завітали ( увага , шановні слухачі ! ) бульдозери ( !!! ) – величезні здаля і просто неймовірно гігантські при близькому знайомстві брудні , засмальцьовані по самісіньке нічого машини , що тільки й те робили , що

перше - безупинно пихкали в усюдибіч смердючим дешевим бензином та чорною в’їдливою кіптявою мазути

друге - ревіли на різноманітні лади – хто голосно , хто ще голосніше , з усих сил намагаючись перекричати одне одного , неначе стадо смертельно поранених бізонів

третє - повсюди лишали за собою масні плями мастила , мов все ті ж щойно згадані бізони лишають по собі гарнесенькі такі купки лайна

та четверте - гарцювали по непрохідних дорогах , зминаючи під себе кущі , перекотиполе та каміння краще за будь-що бачене нами з техніки до цього. ( А бачили ми на той момент власне не дуже то й багато – задрипаного потяга на вугільному паливі та рейсовий автобус маршруту Ріо – Новий Ріо , котрий мав трохи полегшити наше мандрування туди-сюди відносно комфортною поїздкою , та натомість ми лише дружньо помахали йому брудними руками , він чмихнув на нас чорною кіптявою вихлопних газів і адьйос ).

Наше поселення ( що не кажи , а добряче таки втомлене ледь не безкінечним маршируванням на окраєць землі ) ще не встигло хоч як-небудь оговтатися від вчорашнього завершення подорожі – а насамперед від того тяжкого та насиченого на шокуючі враження заселення в брудні від довгої самоти будиночки і до біса змучене великою кількістю полишених позаду кілометрів – в ці надранкові хвилини мало б за щастя спокійно додивлятися хоч і стривожених , та проте таких бажаних саме зараз снів , потай всим своїм єством прохаючи Бога , аби хоч ця – най і не найкраща в нужденному світі кольорових домівка без назви та орієнтирів не стала якоїсь фатальної днини новою прикрою тимчасовістю , аби хоч ці – вкриті від душі кучугурами сміття землі не довелося покинути за кілька днів , чи тижнів , так і не призвичаївшись до всих таємниць довколишності й не встигнувши добряче надивитися на всюди край , аби хоч ця – най і найтяжча з усього , що випало нам до цього пережити подорож вже нарешті ( на радість чи не зовсім ) закінчилася і горизонт – ця крихка лінія поділу між вчора , сьогодні та завтра вабив до себе не тільки новими не пройденими ще ніким шляхами , стрімкими повноводними річками , старими будинками та безкінечними незгодами… Вабив до себе таким жаданим для вічних ходитутів спокоєм , тихою красою помаранчево-брунатного призахідного сонця , чарівність котрої легко можна спинити бодай на мить і котру можна просто – без будь-яких зайвих думок та докорів сумління забрати у спогадах із собою… Вабив до себе густими молочними пасмами перших весняних туманів , сезон приходу котрих означав лиш один беззаперечний факт – країна ще живе , земля ще живе , люди ще живуть…

                                               ***

Того часу нам снилися сни…

Різні сни…

Дивні сни…

Дорослим – що жінкам , що чоловікам , всим однаково , без винятку - частіше за все ( якщо не сказати більше – кожної довбаної ночі ) ввижалося у сновидіннях минуле – те капосне , звісно ж ( бо де б ми не були – ми повсюди були все тими ж кольоровими небіжчиками - без прав , без щастя , без майбутнього ) , але й по-своєму солодке життя , що єднало нас докупи ще задовго до великої подорожі за не зрозуміло чим на окраєць землі.

Снилося те , що як тоді здавалося ніколи вже більше не ввійде у наше життя , не повернеться ані на одну коротку мить , до скону літ лишаючись лиш невловимим маревом спогадів про те , що було колись.

Дорослі щоночі , мандруючи запопадливим світом мрій та сновидінь , в кінці-кінців таки обов’язково поверталися у Ла-Параїс – найрідніше для більшості й найкраще для всих містечко , нині , в наші теперішні днини вщент зруйноване до стану піску та пилу в ході безкінечних революційних сутичок за так і незрозумілі нами до кінця цінності та свободи , типовий район бідноти та соціальних вигнанців , захаращені нетрі котрого стали свого часу прихистком для такої неймовірної кількості кольорових , що де-хто жартома називав Ла-Параїс справжнім Новим Ріо. Ще б пак – як не крути , а то була неоголошена столиця рівноправних у своєму безправ’ї сучасних рабів.

Діти ж – тобто я , малий шестирічний худорлявик в окулярах з тріснутими скельцями , Дієго ( ну а куди ж в цій історії без нього ? ) – на той час вже майже дорослий філософ-хлопак без запасної одежини , проте з купою науково обгрунтованих відповідей на будь-які питання про будь-що на світі та ще з десяток таких же вагабундо ( прим. – босяк ) , замурзяних по самі оті самі – що хлопців , що дівчат -  як не дивно , як не парадоксально , як не абсолютно нетипово для полишеної фантазій ( як гадала тоді більшість з білолицих ) бідноти бачили у сновидіннях те , про що за всіма правилами життя і за дурнуватим принципом не менш дурнуватої логіки могли лишень мріяти…

Та й то не всі…

І не так реально…

Бо ж хіба можна відчути та зрозуміти досконало всі тонкощі справжності , а надто тоді , коли це саме справжнє ніколи не бачив на власні очі ?...

І ніколи й не побачиш…

Звісно , що ні…

Та все ж ми бачили у сновидіннях океан.

Справжній неосяжний океан…

 Слухаючи щовечора оповідки дідуся Хуліо – такого старезного , що з легкістю можна було повірити – от він точно мандрує по землі ще з часів Мойсея . Мандрує мандрує , та все ніяк не дійде до обіцяної блаженної землі.