Розділ десятий . Кафе .

Здається сьогодні ( от справді – не день , а якесь постійне ток-шоу з суцільних відкриттів , впотаєминок та легенького шоку ) він вперше за все своє життя ( ну добре , будемо чесними самі перед собою - не за все – бо всього було достобіса багато ) , та принаймні , за той період , котрий йому найкраще пам’ятався і зараз , в цій атмосфері цілковитого безумства хоча б не викликав жодних більш-менш аргументованих нарікань з боку адекватності та нормальності – він вперше ( от правду розумні люди кажуть – вперше то завжди капець як важко ) сказав ( та не просто сказав , а промовив чітко та голосно – так , що мабуть і в самому Ріо почули ) чарівно-тяжке як для великого та поважного боса кримінального світу слово дякую… Дякую , чувак !!!

ДЯКУЮ!!! ( Ну тепер точняк – алоха , апокаліпсис )

Вперше попросив ( ну а чого його стопорити ось так відразу ? Почав – продовжуй. Хто-зна , коли ще мізки перемкне на режим звичайного хлопака ) Попросив , а не віддав наказ…

І вперше не помилився з ім’ям , звернувшись до свого охоронця не зверхнім тоном пересиченого життям дона , а з проханням про допомогу…

                                                  ***

Віскі вони потім пили всі разом… Прямісінько там , в кафе , за тим самим задрипаним столиком… Журналіст , Адела , його охоронці ( робота роботою , а розслабитися хлопцям теж колись треба ) та він сам своєю власною стариганською персоною . Пили з однакових старих гранчаків епохи – привіт , щасливі тридцяті . Не чокаючись ( бо кожен з їхньої тричі дивної компанії заливав свої особисті таємниці та тривоги ) і не примовляючи тостів ( бо й справді – нафіг здалися ті слова , коли просто банально хочеться наклюкатися в повну зюзю ? ).

Пили  просто так. Для власного здоров’я та настрою. І тому , що було що пити.

Дешево , сердито , зате ефективно.

                                              ***

Алехандро ( цей хитрий пройдисвіт в минувшину , а в теперішні часи не дуже чесний власник забігайлівки та старанний повар в одній особі ) звісно ж порадував їхнє збіговисько особистим візитом та в двох словах ( а це , скажу я вам , таки дуже й дуже багато як для любителя грати в мовчанку ) вибачився за прокол з дешевим пійлом ( ну як вибачився – так , буркнув під носа заїжджену фразу , навіть не спромігшись хоч якось зобразити радість від зустрічі зі «старим» приятелем. Аргумент - звідкіля йому було знати , що попередження Хав’єра про візит до кафе не просто черговий старечий розіграш мільярдера на пенсії , а найсправжнісінька правда ? )

Щоправда потім , коли традиційний обмін насупленими моськами завершився , Алехандро трохи подобрішав ( що до речі змусило трохи понервувати вже самого Хав’єра , бо та срана доброта ніколи не була властива цьому закоренілому бутлегеру ) і навіть власноруч ( ааааа , тримайте мене всі гуртом , бо світ реально довбанувся головою ) приніс зі своїх запасів ( ну точно , горбатого тільки чотири дошки під м’якою земелькою здатні виправити ) повну ( !!! ) пляшку хоч і не дуже вдалої марки алкоголю ( таки жаба свого не впустила - видушила невеличкого скнару ) , одначе вельми популярної і в принципі ( якщо вже не надто детально придиратися по старій дружбі ) доволі прийнятної як за насиченим смаком з відтінком паленого дуба так і за міццю оборотів доданого сюди ж спирту.

Від посиденьок за загальним столом Алехандро вельми очікувано відмовився – ну та й чом би це йому так відразу взяти і різко змінити всі , абсолютно всі свої , напрацьовані довгими роками злидарства звички ?

Алехандро досить довго був відлюдником і майже весь час відчував цілком аргументовану ненависть до всього , що йменувалося “гордим» йменням -  людина . Хав’єр це добре пам’ятав ( сам бо ж мав з десяток всяких дивацтв та закидонських фобій ) – тож витримане в кращих традиціях ввічливості запрошення приєднатися до їхньої скромної ( ага , прям монахині на відпочинку ) компанії скоріш було викликано банальним укліном традиціям , бо так зазвичай кажуть всі інші , аніж дійсно справжнім запрошенням від душі.

Добре , що він – Алехандро – цей пройдисвіт класу «вище вже нікуди» - це розумів без додаткових пояснень та нікому на хрін не потрібних вибачень.

Розумів і не ображався.

Просто спокійно ( а-ля вгодований крокодил на полюванні ) посміхнувся в повен рот золотих ( а може до цього часу й платинових ) зубів лишень їм двом – Хав’єру та особисто йому , Алехандру - відомим фактам ( абуеліто в цей момент чомусь здалося , що так просто незапланований візит у вотчину приятеля-самітника не минеться і Алехандро – цей любитель вишуканого чорного гумору - обов’язково потім знайде слушну нагоду тоненько постібатися з нього ) , просто відповів , за звичкою розтягуючи слова й ковтаючи деякі голосні , що банально не має часу для цього хмільного неподобства , бо ( на відміну від інших , присутніх тут товстосумів і голодранців ) надто заклопотаний своєю роботою , а особливо – пов’язаними з нею щоденними проблемами – от сьогодні ( до прикладу ) знову ( вже втретє за цей карамбів тиждень ) кляті імбецило на побігушках не встигли , бачте , вчасно доставити овочі і тепер йому – шанованому всіма місцевими задрипанцями та скінхедськими бандами старигану - доведеться самому , на своїх власних двох йти на базар ( а це не з десяток метрів пройти – там фігачити ого-го скільки ! ) скуповувати улюблені помідори з руколою .

Сказав , знову посміхнувся крокодилячою посмішкою і просто – без довгих прощань , заїжджених побажань про все найкраще чи просто співчутливого погляду , що красномовніше будь-яких словесних пишностей дав би зрозуміти , що йому дійсно не байдуже до цієї зустрічі та цієї розмови – розвернувся на сто вісімдесят і пошкандибав до своєї улюбленої кухні , де з року в рік , кожної пекельної днини , так само як і колись , багацько часу тому , з головою поринав у свій особливий світ буденних проблем.

                                               ***

Самітник Алехандро…