Розділ сьомий . Кафе .

Кава в горнятках , так і не випита ніким до вкритого гущею денця , вже давно встигла охолонути до стану « ану швидесенько кажіть , хто з вас айс-крім замовляв « ( ну , ще б пак – пити то таке треба відразу , поки ще парує та димить  на повну котушку - і задоволення більше , і для здоров’я краще . Давно ж бо відомо – кава та серйозні балачки – не плутати з пустими теревенями – то речі абсолютно несумісні ) , одначе дон Хав’єр , поважний древній абуеліто , в кожному найменшому порусі котрого просто криком кричала про себе статусність та порода - нині , в миті сповіді , з головою поринутий у власний світ пам’яті , на це айс-крім домашнього виробництва натомість доброї кави не мав нічого проти. Власне – йому було цілком і повністю байдуже на таку дрібницю. Яка то вже різниця – пити напій холодним чи гарячим , і чи взагалі його пити , чи просто відставити чим подалі , на самісінький край столу , надто коли зараз , в ці непрості хвилини одкровення змученій душі жадалося зовсім інакшого - міцного на всі можливі відсотки оборотів , обпікаючого мов найпекельніша лава прямісінько з глибин вулкану , гіркого та п’янкого з першого ж ковтка пиття , а кава – най навіть і найсмачніша в світі , дбайливо налита в ідеальне порцелянове горнятко , з цукром та вершками  – під гнітом болючих спогадів  враз перетворена на прісну нудотно-тягучу коричневу грязюку - не мала бодай і мізерного шансу хоч трохи притупити його біль. Абсолютно механічно ( ну один в один як ті всякі  наукові штукенції , що їх щороку на ярмарці демонструють – так би мовити на потіху публіці та власного гаманця ) , повільно та якось надто штучно ( знову ж таки – чим не новий натяк на згаданих вище роботів ? ) , скоріше підкорюючись виробленим до автоматизму манірним звичкам представника вищого світу , аніж за велінням власних бажань чи смаків , дон Хав’єр таки зробив декілька повільних ковтків холодного напою , внутрішньо скривившись від  гіркоти та присмаку паленого зерна. ( От хрінь же ж , товстозада ! А казали – найкраща кава , місцевий сорт… Тьху !!! )

 Шкода , що він – старий телепень - все ж прислухався до порад лікарів та кинув тогоріч палити ( хоча яка в біса різниця – палиш ти у сто років , п’єш , чи пропагуєш на кожному кроці веганство з еко-існуванням пополам . Тобі сто років , аміго! Час вже до Бога валізи пакувати , а не різною тупою хрінню кабезу забивати ) – цигарка ( а може й справжня гаванська сигара ) зараз зовсім не була б зайвою – ба , навіть навпаки – трохи потягнула б часу і він , ковтаючи такий рідний за стільки років дурної звички п’янкувато-сизий дим , може б хоч якось встиг заспокоїти схвильоване аж до нападу серце…

Йому , як виявилося нині , буквально з перших же слів оповідки , важко дався цей початок. Хоча ще декілька хвилин тому , зайнятий процесом заспокоєння вкрай знервованого до блювання молодика-журналіста ( от ще ж те дурило , прости Господи ! З такими вразливими нервами і в таку злегка неадекватну професію…) він був певен на всі сто відсотків ( ну добре , на дев’яносто сім ) що впорається з власними кошмарними спогадами , зуміє таки спокійно скласти багатокольорову мозаїку подій в єдиний логічний ланцюг розповіді і ,  приховавши бодай натяк на прояв недоречних нині емоції , зможе з абсолютно нейтральними голосом , зачерствілим від пережитих років серцем та міцно зачиненою на всі замки душею розповісти лиш сухі факти інформації і ні слова більше.

Жодних сліз.

Жодних тривалих пауз на роздуми.

 Просто звичайне до банальності інтерв’ю формату питання – відповідь – уточнення – фото і нічого більше. Абсолютно. Він же платить редакції гроші саме за таке. За звичайне до оскомини інтерв’ю. І навіть не для перших шпальт. Так собі , історія на декілька сторінок. Не більше…

Однак правда життя виявилася зовсім інакшою , аніж він , шанований усіма до оскомини дон Хав’єр , мав за змогу уявити.

Перший же погляд – для проби - у те аж надто далеке для нинішніх років минуле , дбайливо затиснуте до цього моменту міцними лещатами табу та самонаказу « ніколи , нізащо , нікому “ , перший же натяк на абсолютно невідворотнє повернення всього того пекла та болю , пережитого в роки ізоляції ( бо без нього ж ніяк , без нього – то зовсім інша правда і зовсім інша історія ) , а надто – таке необхідне заради все тієї ж грьобаної на всі лади правди воскресіння зі світу мертвих єдиного його друга - Дієго – халамидника , оптиміста за будь-яких обставин та філософа за принципом існування – таки щось зламали в жорсткій мов титан душі Хаві – песиміста. Бум – і полетіли друзки та скалки в усюдибіч. Май тепер діромаху натомість страхітливого панциру відлюдькуватості.

Скільки років він тримався , скільки років він був мов скеля – граніт , міць , сила… Нескорений , незламний , завжди попереду усіх своїх ворогів , друзів та недругів… Завжди сам супроти цілого світу – і не лячно було , і перемагав , і йшов далі , навіть не озираючись на тих , що лишалися далеко позаду , чи милостиво лащилися до його ніг…

І що нині ? До чого він дійшов у своєму пихатому снобізмі ? До чого призвело його те дурнувате бажання залишити минуле минулим і таки спробувати забути все те , що було тоді ? Затаїти в душі спогади до кращих , ліпших часів і лиш потім розповісти про те , колишнє життя...

А ні до чого хорошого.

Зовсім.

Бо хто знав достеменно про те , що сталося?

Лишень він.

Хто пам’ятав кожну мить тієї трагедії ?

Лишень він.

Хто мав єдине і беззаперечне право нагадати світові про те , що кольорові й білі – однакові ? В усьому…

Лишень він.

І що тепер ? Історія ще тільки-но почалася і почалася зі звичайних буденностей , абсолютно типових майже для всих кольорових епохи великих міграцій , а він – гроза всього кримінального світу від берегу одного океану до берегу іншого океану - вже давав заднього ходу перед такою банальною перешкодою. Наче й то зовсім не він був . Інший. Абсолютно розгублений , розклеєний на дрібні шматки придуркуватий стариган , котрому б не завадило зараз ліжко в хоспісі , а не ось ці ось фієстові посиденьки в кафе.