Розділ шостий . Сповідь старого .

Те містечко , зі згадки про котре нині я , колись простий як одвірок від дверей хлопак Хаві , а нині - поважний та бундючний мов ціла зграя пришелепкуватих гиндиків дон Хав’єр , і почну свою розповідь ( бо саме там , за сотні кілометрів звідсіля , майже біля самісінького кордону , й трапилося в моєму житті те , що назавжди змінило не лише саме це грьобане життя , ні – то була найголовніша , і разом з тим найфатальніша подія , що єдиним махом вправила мізки на місце та пояснила без слів істинне призначення таких же кольорових босяків , яким тоді був я сам ) – типове безлике нічого чи власне – ніщо , пустка , порожнеча і тому подібне , що замість назви ( ну а яке ще ймення може бути в того , чого по суті своїй і немає ) мало на іржавому до криваво-брунатних плям придорожньому вказівнику ( о , пресвята  Діва Марія , ми вельми вдячні тобі навіть за це ) лишень позначку з декількох однакових літер та цифр ( на кшталт секретних означень секретних місць у секретно-детективних фільмах ) та й ту ніби спеціально затерту до незрозумілого набору півкілець , рисочок та обвислих шматків старої як увесь цей світ фарби -  а піди-но спробуй та вгадай , в яку це в біса  , конкретну далечінь і за якою конкретною адресою тебе закинуло , та й то не до снаги буде , бо таких однакових до параної місцин за минулі півроку мандрів змінилося настільки багато , що нині годі було й гадати , скільки ще триватиме цей безглуздий пошук землі обітованої і чи завершиться він коли-небудь - куди ми ( о , за жанром голлівудських драматичних блокбастерів - типовий циганський табір в усій його неперевершеній першорідній красі вічних пошуків , подорожніх чвар та оманливих принад здавалося б вільного за всіма аспектами голодного жебрацького життя просто таки нірвано-сенсейської форми існування , табір , сповнений до схочу – якщо не сказати , що по саму зав’язку - малолітніми дітьми , віковічними стариганами та стомленими на роки вперед хранительками домашнього вогню – матусями та мамітами ( от тільки для стовідсоткової достовірності кібіток з конями не вистачало , щоб так е-ге-гей і гоцай собі , куди бачать очі , хоч до небокраю , хоч за небокрай , а хочеш – то й ще далі ) – куди ми , проклинаючи власну долю , а заодно ( щоб не було так гірко плюватися на різні боки прокльонами та босяцькою лайкою) й долю інших бідолашних , що так само човпли поруч нас та разом з нами бо-зна куди й бо-зна чому , останніми поганськими словами ( виходило щось типу того : крок – слово , ще крок – ще краще слово ) та при цьому всьому вперто і тупо тягли весь нехитрий домашній скарб на власному горбу , низько припадаючи до самісінької в’їдливої придорожньої пилюки ( бо таки хоч і біднота біднотою , а запасів всякого «добра» вистачало з головою. А подекуди – і того більше ) – ми - дві сотні біженців по факту та без юридичного статусу втікачів як таких , а всього лиш добровільні мігранти-переселенці за все тими ж кепськими офіційними супровідними документами тричі клятої конфедерації  , дві сотні змучених спрагою ( бо як всякого хламіддя з собою понабирати – то це всі примудрилися , а водички в дорогу припасти – оце вже нє , як пошептало ) та відсутністю нормальної їжі ( бо те ж саме , що і з водою ), дві сотні різних каст ( ну , переважна більшість , звісно ж , прості робочі , але пробігали диким сайгаком в наших рядах і інженери , і крановики ) , різного віку ( як по спеціальному замовленню – від фактичного нуля і до сотні з гаком ) , кольоровості шкіри ( ото вже кому і як пощастило з пращурами – в кого чистокровний білий в історії наслідив , а в кого і китайці з японцями водилися ) та чисельності родинних зв’язків ( абсолютний ноу комент , бо якщо б добряче розібратися , то всі в нашій невеличкій комуні були комусь якимись родичами ) – прибули таки на диво всім існуючим ( ще раз красно дякуємо , пресвята Діво Маріє ) і неіснуючим богам ( ну , якщо нема – то за яким собі кабезу забивати зайвими словами )  похмурим дощовим ранком ( прохолодні краплі живильної вологи – ну хоч небеса водичкою порадували. І безкоштовним душем заодно - були чомусь відразу трактовані старшими як божий знак вдачі та кращої долі – де-хто зі старих навіть не втримався та затанцював переможного танцю з отими вельми вподобаними нинішніми туристами дивними згиканнями та незрозумілими вигоцюваннями ногами , покликаного вшановувати великих та могутніх всюдисущих богів  - прямісінько на прибитій першими важкими краплями дорожній пилюці – і байдуже , що ще декілька миттєвостей тому ці самі танцюристи ледь не здохляка з себе корчили ) мало чим по суті відрізнялося від тих десяти , а може й більше ( хто їх там рахував , те вбоге неподобство ) покинутих нами поспіхом поселень , що лишилися позаду , на теренах підвладної багатим білим сеньйорам землі ( частіше за все полишати нові домівки доводилося вночі – тож мало хто з нас пам’ятав точно й достеменно скільки саме їх було і куди власне ми щоразу починали новий шлях ).

Тож нині ми мали за щастя , чергове , чи  нещастя , також чергове , споглядати на власні очі знову ж таки чергове те саме пустельно-порожнє нічого , розділене майже на ідеальне навпіл сірим широченним полотном магістральної траси ( і от тільки б на мить якусь зупинитися та уявити собі – а скільки ж то його такого нічого , пустельного , лиш подекуди , як оце тут , з магістраллю , а частіш за все - абсолютно без будь-якого натяку не те щоб на трасу , стежини – і тої не було – так от , тільки уявити - скільки такого лишилося там , позаду ,то мабуть і самим богам буде не під силу колись полічити все те нічого до однієї купи суцільних спогадів ) та приземисті ( неначе хтось добряче так всівся зверху на кожну хатину та від душі пововтузився на цих імпровізованих сідалах своїм чималим м’яким місцем ) одноповерхові ( ну , а що ви хотіли ? Готель класу лакшері плюс з повним ол інклюзів ? ) будиночки обабіч асфальтного полотна ( рівненько так – частина зліва , частина зправа – ідеальне місце для перфекціоніста ) – з тих типових дерев’яних «коробок» на один вхід ( а нащо , власне , кольоровому чорний хід у будинку ? Чорний у чорному – готова ходяча гумореска. Чорна ) та трьома ( для гармонії ) перекошеними від часу й постійної негоди вікнами на решту стін – коротше кажучи , готовий тобі набір одномісних некомфортабельних на повну котушку камер , що стрічався будь-де та будь-кому на всій неосяжній території колись вільної від білої чуми – грінго -  країни - від вершин гір , вкритих білою шапкою вічного снігу ( а було тут і такого ) і аж до самісінького теплого моря. ( ну як теплого – так , в більшості місяців на абсолютного любителя ).