Розділ п'ятий . Початок знайомства.

Дивно , та розмова опісля всих цих неприємностей ( ну якщо оте голослівне бе-е-е з не менш голослівною смердючою плямою прямісінько посеред їхнього столику можна було назвати простим та буденним словом  неприємність) зав’язалася – чи точніше буде сказати таки нарешті дала ходу пароходу на довге та щасливе плавання мов у того Титаніка - якось так посередньо , стандартно та абсолютно нормально – почавшись з банальних уточнюючих питань про самопочуття ( о , та всі ми , як добряче припече , виявляємося насправді нічогенькими такими людьми – і багатії , і босяки – а особливо , коли справа стосується простого запитання про здоров’я опонента – настільки простого, що можна навіть і відповіді не давати – як то кажуть і так все зрозуміло , без додаткових уточнень )  і послідуючого набору загального користування зі звичайних до зубної оскоми втішаючих слів що все добре , все абсолютно чікі-пікі і ніхто ( ось тобі хрест і най покарає мене Всевишній , якщо я брешу )  не збирається на цьому акцентувати увагу ( ну хіба що з друзями потім за келихом відмінного бургундського так , задля жарту , можна буде й переповісти цей життєвий анекдот , а так – ні-ні , могила ) , слово за словом , погляд за поглядом вона плавно та неквапливо ( ну й справді , неначе так самі боги та доля намішала )  перетекла у повноцінний , насичений на емоції та трохи ( а місцями й зовсім по максимуму )  шокуючі зізнання діалог.  

Відвідувачів у кафе з кожною хвилиною ставало дедалі менше ( ну їх , власне , і так було не надто густо ) – ще б пак , час сієсти – законні декілька жарких годин відпочинку -  вже добрих хвилин двадцять з гаком як завершився. Навіть ті два вкінець обкурені цвіркунчика – і ті кудись подалися , хвацько відірвавши свої худі дупи від обшарпаних стільців . Зовсім скоро – за місцевим часом  не минуло й декількох миттєвостей ( цвіркуни , не цвіркуни , а енергія закінчилася ще в процесі відривання сидячого місця від не менш сидячого винаходу людства – а тому шарпали ті двоє до виходу , мов бики опісля забігу на кориді ) – як зала спорожніла ( от будемо чесними хоча б самі з собою - було б там ще чому порожніти ) і тепер ( о , рай для хейтерів масовості та перенасиченості суспільства )  мало чим відрізнялася від тих безликих , масово кинутих у роки депресії забігайлівок , котрі нині  десятками вбогих пам’яток минувщини – пусті , напівзруйновані , забуті - зустрічались повсюди й повсякчас обабіч  великої траси федерального значення. Колись великої траси федерального значення , що так само колись не просто з’єднувала собою до купи декілька десятків штатів , великих та малих міст , тисячі тисяч різних людських доль – ні , колись вона була тим самим не проголошеним символом єдинства , братерства та взаєморозуміння.

А нині…

 Нині  – то була вже просто дорога , сіре асфальтне полотно котрої , де-не-де поплямоване свіжими чорними цятками нових ям та латок , що просто і банально , мов чергова , вбита сотнями швендяючих туди-сюди машин автомагістраль , зв’язувала між собою такі несхожі і такі водночас однакові міста грінго та кольорових.

Молодь в таких містах , не маючи нині , у розквіт світової економічної кризи й мізерного шансу змінити в звичній до оскомини безпросвітній рутині власного злиденного життя бодай хоч що-небудь , хоч на зовсім трішечки , цілком логічно ( а треба сказати , що до бісу файними політиканами тут були всі – і білі , і кольорові - від народження й до самісінького представлення Діві Марії , а тому , власне й всі , без винятку , розмови починалися і закінчувалися однаково - політикою ) звинувачувала в усьому цьому безладі – як місцевому , так до пари йому  й світовому в загалом -  партію старих пердунів-конфедератів ( бо хто ж , як не вони ) , що років так із десять тому назад робили з цією країною що фантазії заманеться , звісно ж - не надто переймаючись такими ідіотськими питаннями , як розвиток , економіка  та майбуття окремих міст та й в принципі – решти країни також.

Старі ж та поважні дони ( о , велике вам граціас та доземний уклін – ну , самі знаєте за що ) , все життя котрих – дитинство , юність , зрілість , а в декого й старість - минулося в безкінечних путчах , кольорових революціях , демаршах та виробничих страйках , сидячи на законному відпочинку ( ну а хто ж цим зморшкуватим гангстерам що скаже? Сидіть собі , сидіть , а то ще згадаєте молодість та дременете підіймати всих і вся на черговий бунт ) та попихкуючи власноруч зробленими курильними трубками мов збіговисько сухопутних моряків Папаїв - в свою чергу вельми сильно та красномовно недолюблювали нинішню владу реформаторів за пануючу повсюди промислову тишу ( а революційним душам як відомо спокій – ніби ніж в самісіньке серце ) та хоч і поступовий , однак вельми повільний прогрес у бік покращення.

І в принципі , куди не поглянь допитливим журналістським оком - всі – і молодь , і старше покоління - мали свою правду і в певній мірі були праві в тих істинах , що ревно відстоювали в нечисленних політичних сутичках та товариських мордобійних дебатах , однак…

Колишня траса федерального значення так і продовжувала бути усього лиш жалісливим спогадом про колишні велич та значущість , а придорожні кафе , в котрих за гарних старих часів було не пропхатися через натовп чорних від автомобільного мастила робітників , вбраних у різнокольорові лахи та завше на кайфовій хвилі хіпі , голодних та без зайвого центу в кишені студентів та заклопотаних сільськогосподарськими щорічними проблемами фермерів - все ще стовбичили купкою недоречних «привітиків» з минулого. Поступово вони заносилися всюдисущим пилом , вицвітали на розпеченому сонці своїми різнобарвними вивісками з дурнуватими провінційними назвами та впевнено і невідворотно втрачали права на самостійність перед рушійною силою дощу , вітру та природи.

                                          ***

Дивно , та опісля фонтанічного ( в усих можливих та не дуже значеннях цього слова ) інциденту з Хосе розмова ( попри банальні сподівання самого ж Хосе непогано так застопоритися на заїждженій темі здоров’я та фекательно-бекательного рефлексу) зав’язалася ( і доволі продуктивно ) якраз таки на ньому - наріжному камені будь-якого суспільства ( а суспільства тих , хто навіть у власній країні були непотребом – тим паче ) – політиці. Ще б пак – журналіст був представником молоді і апріорі мав би заповзято підтримувати погляди своїх однолітків , якими б дурнуватими та фантастичними ті не були , а дорогий дідусь ( як то кажуть – бряцай , не бряцай цацками , а все одно до гурту пенсіонерів домішаємо ) в силу свого поважного – вельми поважного віку ( хоча з виду цього й не скажеш – дідок ще суцільний вогонь ) – більше мав тяготіти до своїх же ровесників , лиш тільки те і роблячи , що від світанку й до заходу сонця під сизуватий димок самокруток займатися повноцінним релаксом тіла та душі , паралельно до цього заняття згадуючи , як то колись було файно та неймовірно , однак…