Розділ 11

Родіон

Біль по крапельках вичавлює з мене все: звички, думки, спогади, особистість. Усе зникає, ніби ніколи не було. Навіть бажання жити, яке в людини, що дивом вижила в аварії, має бути загостреним. Залишається порожня посудина в оболонці людського тіла. Біль заповнює її щільно, затікаючи в усі закутки. З’їдаючи залишки мене.

– Добийте мене, – хриплю, почувши поруч якісь звуки. – Не можу більше!

Від больового шоку людина може загинути. Здається, я – на самій межі.

– Терпи, козак – отаманом будеш. Петрович тебе з того світу дістав не для того, щоб ти ласти склеїв, розвісивши шмарклі, – транслює грубий жіночий голос під акомпанемент звуків, що хлюпають і постукують.

Вони нагадують, як колись у далекому дитинстві наша домробітниця Катерина мила підлогу, орудуючи допотопною дерев’яною шваброю з намотаними на неї старими спортивними штанами. Конструкція видавала огидні звуки й шокувала маму, але змусити прибиральницю користуватися більш сучасними пристосуваннями мама так і не змогла.

– Щось довго твої не їдуть. Далеко живуть?

Я не знаю, де саме перебуваю. Якась тмутаракань. Аварія сталася, коли я спав. Очевидно, на якійсь відстані від Києва, не надто далеко. Думаю, за бажання батько був би тут за кілька годин. Але бажання немає, він не приїде. Можливо, якби повідомили не йому, а мамі, то вона хоча б знеболювальні мені купила… Утім, не виключено, що я її просто ідеалізую. Вона й сім років тому, напевно, могла мені якось допомогти. Але беззастережно стала на бік батька.

– Давно я тут? – запитую жінку, перемагаючи біль.

– А звідки я знаю? Не на моєму чергуванні це було.

Мабуть, уже понад добу.

Звуки припиняються, грюкають двері, і я знову залишаюся наодинці з болем.

Раніше я не розумів, що означає побажання ворогові: «Горіти тобі в пеклі на повільному вогні». Але ось уже сім років чорти в царстві тіней змушують мене платити за рахунками, і я повною мірою відчув це на власній шкурі. Щоправда, нещодавно я знахабнів, спробував від них втекти й повернутися до нормального життя. Спочатку навіть здалося, що мені вдалося. Але, на жаль – зловили, повернули в чан і збільшили під ним вогонь. Щоб надалі не кортіло.

Від долі не втечеш. А моя доля – це чорти. Я сам загнав себе в пекло. Хоча тоді мені здавалося, що роблю єдино правильним способом. Прорахувався…

Біль розриває нутрощі, я остаточно втрачаю контроль над собою і кричу.

Прояви слабкості для чоловіка – це ганьба. Але біль стирає всі моральні принципи.

– Чого розкричався? – цей голос я вже чув раніше. – Що я можу зробити? Ну, поставлю тобі ще один укол. Все одно ні чорта не допомагає – тільки даремно ліки переводити. А вони в нас, між іншим, на деревах не ростуть.

Вона бурчить, але все-таки щось коле, і за деякий час я отримую невеликий перепочинок – біль злегка втрачає гостроту, і я провалююся в дрімоту. Ненадовго, бо незабаром тортури повертаються. А потім – знову і знову…

Коли засинаю, бачу дівчину з довгим хвилястим волоссям, смаглявою шкірою і мигдалеподібними очима. Руся. Русалка. Це Валерка її так назвав. Але, як на мене, їй більше пасувало б ім’я Лорелея – співуче, ніжне й жіночне.

Колись давно ми з батьками та їхніми друзями Заславськими подорожували долиною Рейну. Там є скеля, про яку розповідають сумну легенду. На цій скелі сиділа красуня Лорелея і своїми піснями заманювала рибалок. Вони задивлялися на її красу, заслуховувалися чудовим співом, і самі не помічали, як потрапляли у вир на вірну погибель.

Я почувався тоді дорослим і цинічним – як годиться пацану в старшому підлітковому віці. Я посміювався над екскурсоводом, коли він переказував легенду, і корчив пики. Мама сказала, що я поводився як неосвічений дикун, а Еліна Заславська видала з осудом:

– Дурень ти, Родько. Нічого не розумієш у романтиці!

І вона мала рацію. Я і тоді не розумів, і з роками не змінився. Коли у вісімнадцять романтична Елінка завагітніла, то мене навіть не повідомили про це. Але ж мені вже був двадцять один – за всіма параметрами повнолітній і дорослий. Ми могли б одружитися, разом ростити малюка. Нехай особливого кохання між нами не було, але симпатія точно була, причому взаємна. Хто знає, може, зрештою життя склалося б нормально?

Але її романтична матуся вирішила за мене. Вони нишком позбулися моєї дитини, а я дізнався про це набагато пізніше, випадково, від Елінкіного діда. Того часу ми з нею вже не зустрічалися і навіть не дружили. Вона пішла далі шукати романтичні пригоди на свої нижні дев’яносто. А я остаточно перетворився на циніка.

Але ж у легенди про Лорелею була передісторія. Як і чому вона опинилася на тій скелі? У неї був коханий, який кинув її під тиском сім’ї, тому що бідна дівчина не відповідала його статусу. Він віддав перевагу нареченій зі свого кола. І тоді Лорелея уклала договір із богом Рейну, продала йому душу, щоби позбутися нестерпного болю і страждань.

Але одного разу річкою пропливав її коханий, який теж не міг забути своє кохання. Він заслухався її співом і пішов під воду. А Лорелея кинулася зі скелі за ним у надії врятувати…

Напевно, вони обидва загинули: він потонув, а вона розбилася. Ось така сумна історія. І мені не дає спокою думка, що це було начебто знамення або передбачення моєї долі. Тому що багато років по тому ця легенда, трохи змінивши хронологію, стала моєю реальністю. І знову я виявився ані крапельки не романтиком…