Розділ 10

7 років по тому

– Денисе! Ну нарешті. Чому так довго не відповідав? – видихаю в слухавку, щойно на іншому кінці чую незадоволене «Алло».

– Зайнятий був, – говорить чоловік непривітно. – Що хотіла?

Останнім часом він часто злий і роздратований, і мене це дуже засмучує і навіть лякає.

– Просто нагадати, що сьогодні ти Богдана забираєш зі школи.

Ден знову бурчить.

– А Галка хіба не може забрати? У мене роботи – вагон.

Галина – наша сусідка, її син навчається разом із Бодею в одному класі, і ми з нею по черзі їздимо за дітьми.

– Ні, я ж пояснила вранці. Вони вчора поїхали до її батьків, їх цілий тиждень не буде. А в четвер я знову чергую і буду просити тебе.

– Гаразд, заберу, – роздратовано бубонить й роз’єднується.

Денис обожнює сина, донедавна він балував його нещадно й кожну вільну хвилину приділяв дитині. Але тепер чоловікові стало не до нас: занадто багато хвилювань, роботи й зобов’язань. І море стресу, який на нього навалився. Сподівалася, що із закінченням збиральної кампанії щось зміниться, але поки що в чоловіка одні проблеми слідують за іншими – ні кінця, ні краю не видно.

Раніше в нас була няня – чудова жінка, вона обожнювала Богдана й багато чого його навчила. Спочатку Раїса сиділа з малюком цілими днями, потім забирала його із садочка й доглядала за ним за моєї відсутності – поки я довчалася в університеті, а потім – в інтернатурі. Свекруха також дуже допомагала.

Я навіть академвідпустку після народження дитини не брала, ми з Раїсою впоралися, хоча було непросто. Щоранку я зціджувала молоко і мчала на заняття в місто. Чоловік найняв мені водія, і я пристосувалася спати в машині дорогою туди й назад.

У Дениса завжди багато турбот – велика ферма вимагає постійної уваги й безпосередньої участі навіть взимку. Він не боїться фізичної праці й цілими днями пропадає або в полі, або в корівнику, або в гаражі.

Дехто прагне вирватися із села в місто, мріє працювати в багатоповерховому офісі. А мій чоловік любить землю і нізащо не проміняв би її на задушливий кабінет.

У нас – поля, теплиці, багато тварин. Раніше навіть сироварний завод був, але довелося продати. Раніше взагалі багато чого було по-іншому. До того як Ден почав грати…

Коли він тільки спробував, неймовірно радів першому виграшу, а мені з того самого першого разу було неспокійно. Денис звик до важкої праці, а тут на нього несподівано звалилися легкі гроші.

Не було в нас особливої потреби у них! Ферма завжди приносила гарний дохід, ми ні в чому собі не відмовляли, ще й зарплати платили багатьом односельцям, які працювали в нас постійно або в сезон. У далекі часи Дениса називали б поміщиком. І його родина, і він сам мають в селі великий авторитет. Його дід колись багато років був головою місцевого колгоспу, потім організував і розвинув власне господарство, яке тепер дісталося Денису.

Чому чоловік повівся на такий дивний спосіб заробітку – досі не розумію. Адже він ніколи не шукав ніякої шари, звик працювати й пишався результатами своєї праці. Звідки в нього виникла непохитна впевненість, що він спіймав удачу за хвіст і неодмінно стане мільйонером?

Другого разу він програв усе вщент. І третього – теж. Тому що удача – примхлива пані. Вона любить розумних. Тих, хто одразу забирає виграні випадково гроші й більше ніколи не переступає поріг казино. Дена вона покинула, тому що він виявився дурнем. Раз по раз він дедалі більше й більше часу проводив у дивному закладі без вікон і дедалі глибше і глибше влазив у борги.

Спочатку ми продали сирзавод і великий шматок землі, звільнили багатьох найманих працівників, і чоловіку доводилося гарувати вдвічі більше, намагаючись їх замінити. Але це не допомогло: він програвав набагато більше, ніж заробляв. До того ж прибутки поступово зменшилися.

Здавалося, чорна смуга ніколи не закінчиться. Але немає лиха без добра. Кілька місяців тому Дениса сильно побили люди, яким він заборгував гроші. Йому довелося закласти ферму, щоб розплатитися з боргами.

Вийшовши з лікарні, чоловік заприсягся, що більше в казино ні ногою. І поки тримається, щоправда, характер зіпсувався до невпізнання. І я відчайдушно сумую за тим легким веселим добряком, яким він був до того, як нелегка затягнула його у гральний вир.

Ми познайомилися майже сім років тому в банку. Я тоді забігла у відділення неподалік від університету, щоби поміняти картку, термін якої закінчився. Мене обслужили дуже швидко, і хвилин за п’ятнадцять я вже йшла на вихід. Але в ту мить у приміщення увірвалися озброєні люди в балаклавах і наказали всім лягти на підлогу. Це було жахливо!

Бандити для остраху почали стріляти по скляних стендах, великий осколок поранив одного із заручників. Кров цебеніла як божевільна! Я розгубилася. Але оскільки медиків серед нас не виявилося, довелося згадувати навички надання першої допомоги. На щастя, в залі була аптечка. Я перев’язала йому руку під незадоволені окрики терористів і обіцянки просто добити його, щоб не нервував.

Мені було дуже страшно. Я весь час плакала, говорила, що вагітна, і просила відпустити. Я страшенно боялася, що через стрес щось може трапитися з дитиною. Але бандити тільки гарчали на мене, щоб сиділа тихо, інакше вони мене першу пристрелять.