Розділ 9

На годиннику – пів на п’яту. У клініці в багатьох вікнах ще горить світло, але на вулиці вже темно. Ці дні – найкоротші в році й тому найпохмуріші, пасують моєму настрою. Навіть різнокольорові гірлянди, які підморгують з усіх боків, більше не змушують посміхатися.

Холодно, доводиться ходити швидким кроком від одного кута будівлі до іншого, щоб не замерзнути остаточно. Мені так потрібно зараз, щоб мене обійняли, зігріли й запевнили, що все буде добре!

Родіона досі немає. Телефон мовчить. Якби він застряг у заторі або щось трапилося, він міг би зателефонувати й попередити. Я посиділа б у теплі в холі клініки, а не мерзла на вулиці.

Що сильніше Род спізнюється, то виразніше розумію, що він не приїде. Ні грошей не буде, ні необхідного на перший час, яке обіцяв купити… Можливо, він якось довідався, що я не послухалася і не наважилася зробити те, що він вимагав?

Ні, лікарка запевнила, що до нього ця інформація ніколи не дійде, якщо я не потраплю йому на очі з величезним пузом… І навіть у такому разі, найімовірніше, не запідозрить.

Майже о п’ятій, замерзнувши остаточно, йду на трамвай. Треба ж – Родіон виявився навіть гіршим, ніж я про нього думала… Який низький і мерзенний! А ще – боягуз. Йому не вистачило сміливості подивитися в очі жінці, яку він змусив убити дитину?

Напевно, навіть добре, що він за мною не приїхав. Я, можливо, ще на щось сподівалася. А так – усе остаточно стало на свої місця. Не залишилося жодної ілюзії. Так буде легше впоратися з болем і зрадою. Ненависть – гарне почуття, правильне, яке безвідмовно працює, коли потрібно викреслити людину з пам’яті й серця.

На Новий рік не їду додому, а навмисно беру чергування. Не можу посміхатися і вдавати, що щаслива, якщо постійно хочеться плакати. Батьки одразу зрозуміють, що в мене не все гаразд. Усі свята проводжу в лікарні, охоче підміняю колег, відтягуючи візит до Одеси. Я не можу вирішити, чи відразу розповісти батькам, що зі мною сталося, чи відкласти розмову до моменту, коли приховувати вже буде неможливо.

Сестра, як і раніше, тримає мене в чорному списку в месенджері та соцмережах. Я одного разу зателефонувала їй із чужого номера, але вона впізнала мій голос – й одразу поклала слухавку. Усе ще злиться.

Спасибі, що батькам нічого не розповіла, але ж запросто могла, щоб мене покарати. Принаймні, мама з татом спілкуються зі мною, як колись, журяться, що не приїжджаю, і зазивають на канікули додому. Напевно, якби тато дізнався про мою вагітність, то примчав би й зажадав будь-що-будь познайомити з Родіоном, щоб захистити мою честь.

Коли закриваю в університеті сесію, беру в лікарні тиждень вихідних і вирушаю до Одеси. Я вже трохи заспокоїлася, а вдома і стіни лікують. Мене зустрічають радо, і я згадую слова лікарки, що батьки завжди підтримають і допоможуть. Немає сумнівів – вона мала рацію. Мої – точно встануть на мій бік. Як я могла в них засумніватися?

Надя мовчить, не розмовляє зі мною. Обмінюємось лише короткими фразами, коли накриваємо на стіл. Але вона хоча б більше не кидається з докорами й не влаштовує огидних сцен. Мабуть, зважила все й заспокоїлася. Вона в мене розумниця…

А можливо, з мого вигляду зрозуміла, що Родіон і мене кинув, і ми тепер із нею – подруги по нещастю. Сподіваюся, за тиждень, який я пробуду вдома, ми зможемо поговорити, і вона мене пробачить.

Останнім часом мені дошкуляє токсикоз. Я знаю, що ліків проти нього немає – потрібно просто пережити й перемучитися. Намагаюся їсти трохи менше, щоб не провокувати організм. Але хіба можна відмовитися від маминих смаколиків? Я так за ними скучила…

Захват і задоволення тривають недовго. Шлунок реагує закономірно, і я мчуся в обійми фаянсового друга… А потім – знову і знову…

Мама дивиться стурбовано. Мабуть, переживає, що я отруїлася її їжею. Вона і справді важкувата й жирнувата – у нашій сім’ї трохи дивне розуміння здорового харчування. Мене дивує, що мама не лізе із запитаннями й підозрами, ніяк не коментує мою нудоту – на неї це не схоже.

– Русь, тобі якась Тетяна дзвонила тричі, – вона простягає телефон, який я залишила на кухні, коли складала тарілки в посудомийку.

– Старша медсестра, – задумливо пояснюю їй і одразу ж передзвонюю.

– Русю, у нас тут «НП» – Світлана впала й ногу зламала. Марійка з температурою з учорашнього дня. Усе одне до одного! Доведеться тобі вийти, – командує старша.

– Тань, але я ж у батьків в Одесі… – намагаюся відмовитися.

Почуваюся паршиво, дуже втомилася в дорозі. Я тільки приїхала. Куди я в такому стані поїду назад? І як буду завтра працювати? Мені критично необхідно хоч трохи відпочити.

– Русю, більше нема кому вийти. Санітарок зараз зі свічкою в руках не знайти – сама знаєш. Я поговорю із завідувачем – оформимо тобі премію. А вихідні візьмеш пізніше, коли Марія вийде.

– Так семестр уже почнеться… – продовжую відмовлятися, сподіваючись на диво. – Як я додому тоді поїду?

– Щось придумаємо. Давай. Вранці чекаю на зміні, – підбиває підсумок розмови старша і кладе слухавку, поки я не заперечила їй знову.

Я – в жаху. Щойно приїхала! Мені так потрібен цей тиждень у колі рідних, щоб відпочити, пережити пік токсикозу, розслабитися і відігрітися маминими теплом і турботою.