Розділ 6

Потрапити до гуртожитку мені вдається лише за пів години. Доводиться дзвонити сусідкам по кімнаті, які влаштовують знатний кіпіш вахтерці та комендантці. У підсумку я дістаю догану за пізнє повернення і тверду обіцянку наступного разу залишити мене ночувати на вулиці. Киваю як китайський болванчик, погоджуючись з усім, що вони мені говорять, визнаючи свою провину, і присягаюся більше не порушувати встановлених правил. Я зараз готова пообіцяти їм що завгодно – аби спати у своєму теплому ліжку.

Ох… За ці пів години я кілька разів уже була на межі відчаю, побоюючись, що ніч доведеться провести на холодному ґанку. Тому що грошей навіть на найдешевший хостел у мене не виявилося. А вахтерка вперлася і категорично відмовлялася впускати мене до корпусу, голосуючи, що мене треба провчити, щоб надалі не кортіло шлятися ночами невідомо де й невідомо з ким.

Я так сильно перенервувала, що на певний час зовсім забула про сварку з Родіоном. Але коли відігрілася і заспокоїлася, у голову знову полізли важкі думки й затиснуло якийсь дуже болючий нерв у районі серця.

Ніч проходить у метаннях. Я то дякую Богові, що відвів від мене непорядного чоловіка і врятував мене від його підлості й підступності. То молю Всевишнього, щоб він повернув мені коханого…

Вранці прокидаюся хвора: мабуть, усе-таки встигла застудитися напередодні. Але повзу в університет, щоб не дати собі розкиснути остаточно, та й запускати навчання мені ніяк не можна. Що б не сталося, життя триває. Отже, мені доведеться навчитися існувати в нових реаліях. Зрештою, нічого страшного не трапилося. Виявилося, що мама мала рацію, що б не говорила про неї Надя.

Сестрі писати зовсім не хочеться. Раніше я строчила їй кілька десятків повідомлень щодня. І, звісно, розповідала про стосунки з Родіоном. А тепер мовчу – не вистачає духу зізнатися, що ми розлучилися. Розповісти про це сестрі, а потім вислуховувати від неї співчутливі ахи й охи зовсім не хочеться. Біль легше переживати наодинці.

Усередині усе нестерпно горить. Хіба реально за трохи понад місяць так сильно прив’язатися до людини, врости в неї всім серцем? Так боляче, ніби від душі відрізали найважливіший шматок і не зашили рану. І тепер вона гноїться і ніяк не хоче затягуватися.

Дівчата бачать, що зі мною коїться, і співчутливо зітхають. Ненавиджу це штучне співпереживання. Упевнена, що їм байдуже. А може, навіть вони зловтішно радіють безславному закінченню наших стосунків?

Ми, звісно, подруги. Але я давно переконалася, що більшість дівчат у нашому гуртожитку – справжнісінькі заздрісні змії. В очі будуть підлабузнюватися і підлещуватися, але за спиною обов’язково обговорять уздовж і впоперек, ще й додадуть якісь вигадані неприємні й принизливі подробиці. Я не одноразово ставала випадковим свідком таких «одкровень», тож не здивуюся, якщо так само обмусолюють мій розрив із Родіоном.

Вони не знали нічого про мого хлопця, але заздрили навіть самому факту, що я зустрічаюся з кимось на стороні. Щоразу критично обговорювали його смак, розглядаючи букети, які я приносила після побачень.

Мені доводиться воювати на два фронти. Перший – із собою, найважчий і найвідповідальніший. Успіхи на ньому поки що не дуже значні. Розуму ніяк не вдається перемогти серце й душу, а тому нездійсненні мрії не дають спокою і не дозволяють затягуватися рані.

Другий – із сусідками по блоку. Відбиваюся від їхнього награного співчуття і насмішок. Не хочу втрачати обличчя, не хочу, щоб вони думали, ніби я страждаю. Потрібно наростити броню і не підпускати їх надто близько… Але коли немає жодної можливості усамітнитися, коли весь вільний час у вухах дзвенить їхня балаканина, то мимоволі залучаюся до спілкування на заборонені теми.

– Дурепа ти, Русько. Сто разів говорили, що мажори – це не про нас, – глибокодумно зауважує Віра з кімнати навпроти. – Попелюшка – це казка. І нам до неї ніколи не потрапити. І якщо навіть принц клюне на твої кучері, то його батьки швидко спустять синочка з неба на землю і поженуть тебе поганою мітлою.

– З чого ти взяла, що він – мажор? – необережно вступаю з нею в бесіду, яку треба було б проігнорувати.

– Та всі бачили, на якій тачці він за тобою приїжджав. Таку тільки суперкруті мажори можуть собі дозволити. Ну що, накаталася? – у голосі сусідки звучить неприхована заздрість. – Тепер пожинай плоди. Скромнішою треба бути. Он, і в нашому гуртожитку нормальних хлопців чимало. І без корони на голові, між іншим.

Це вона – про свого Гришу. Він серед дівчат вважається одним із найзавидніших наречених. Його єдиною вадою є те, що він – не місцевий і не має в столиці своєї нерухомості. А так – гарний, високий, розумний, з почуттям гумору. Й одягнений цілком пристойно.

«Перший хлопець на селі», – крутиться в голові порівняння, і я подумки хіхікаю.

Після Родіона всі здаються якимись убогими, навіть Гриша, який нещодавно був десь у топ-три мого рейтингу знайомих хлопців.

Я ледь витримую тиждень. Сім днів збираю зі шматочків свою розтерзану душу й наполегливо склеюю недолугі клаптики один з одним. У суботу чергування видається жахливим. До нас надходить кілька людей, які отруїлися грибами. Доводиться промивати їм шлунки й безперервно прибирати за ними.

У неділю вранці здаю зміну і, ледь жива, плетуся додому, мріючи лише про м’яку подушку й теплу ковдрочку. Трудотерапія справляє чудовий ефект – втома забиває абсолютно все, зокрема й центри страждання за нездійсненими мріями. А на зміну приходить упевненість, що від хвороби під назвою Родіон я обов’язково вилікуюся, і я вже на вірному шляху.