Розділ 5

Місяць я літаю як на крилах. Раніше завжди думала, що це – надто образний вислів, і не розуміла до кінця його сенсу. А тепер знаю, що він дуже точно описує настрій, стан душі й навіть тіла. Я і справді ніби ширяю високо над землею!

Світ розфарбований у яскраві барви, немов дивлюся на нього крізь чарівні лінзи. І навіть причіпки старшої медсестри та буркотливого професора в університеті здаються незначними дрібницями.

Згадую старі повідомлення закоханої Наді. Якось навіть відгортала назад наш чат, щоби перечитати, що вона мені писала влітку. Кожне її слово просякнуте захопленням і коханням. А ще – позамежною впевненістю в собі, мріями, планами, надіями. Тоді щонайменше половина з них здавалися мені штампами з розряду статусів у соцмережі, властивих недалеким дурепам. Я дивувалася: звідки в голові у моєї інтелігентної сестри могла з’явитися така вульгарність. І як я тепер її розумію!

Не існує слів, які здатні висловити моє щастя. Усі – нікчемні й кострубаті. Кохання – це найкраще, найсвітліше й найнадихаюче почуття, яке може трапитися з людиною. Непідвладна науці хімія. Вона спалахує несподівано, учені досі не знають, з’єднання яких речовин породжує в організмі мікровибух. Але одного ранку прокидаєшся і розумієш, що жити не можеш без певного чоловіка, серце заходиться від радості, коли він дзвонить чи надсилає повідомлення, а під час зустрічі… щоразу ризикуєш збожеволіти від щастя. Ще вчора ми були з ним просто знайомими, а сьогодні думаєш про нього й розумієш, що він – цілий Всесвіт, навколо якого обертається життя.

Родіон – мій персональний космос. Коли він бере за руку, обіймає і цілує, світ перетворюється на карусель. Вона паморочить голову й розганяє по організму зграйки різнокольорових метеликів. Ці поцілунки, як наркотик: спробувавши раз, хочеться цілуватися знову і знову…

Взаємність розпалює емоції та почуття все сильніше. Захоплені погляди Рода надихають зовсім інакше бачити відображення в дзеркалі. Я – найкрасивіша, найбажаніша, неповторна…

Ми з Родиком зустрічаємося далеко не щодня – я все ще тримаю кругову оборону й не даю вмовити себе кинути роботу в лікарні. Ну й що, що заробляю там копійки, зате набираюся досвіду і, головне, ні від кого не залежу фінансово.

Останнє для мене особливо важливо. Колись батьки вирішили, що жити та вчитися в столиці – дуже дорого, у них немає таких грошей, та й не бачили сенсу відпускати мене за тридев’ять земель, коли в нашому місті є такий самий медичний університет.

Усім відомо, що зовсім він не «такий». Але батьки наполягали, що це – невиправдана витрата сімейного бюджету, й на ці гроші краще купити щось корисне або з’їздити у відпустку. Я у відповідь їм пообіцяла, що не візьму в них жодної копійки. І завдяки підробітку, досі тримала своє слово.

– Русю, ти що, феміністка? – сміється наді мною Родіон. Народженому із золотою ложкою в роті не зрозуміти, чому студентка змушена працювати за живих і не злиденних батьків.

Я впевнена, що жінці треба мати професію і роботу, треба міцно стояти на ногах. Ніхто не знає, як складеться життя і що чекає на неї попереду. Якщо вона сама себе цінує, то й чоловіки цінуватимуть. Це і є фемінізм?

Пропозиція кинути роботу й частіше бачитися з Родіоном виглядає привабливою рівно до тої миті, поки не виникає питання: а жити на що? Приймати від нього гроші? Ні, це не діло. Я не утриманка!

– Чому відразу утриманка? – Род здивовано перепитує, коли про це заходить розмова. – Я просто даватиму тобі гроші, скільки потрібно. Не збіднію.

Але я надто добре розумію, що безкоштовний сир – у мишоловці. А я – не миша! Гроші завжди платять за щось. І в цьому випадку очевидно, за що. Ще цього не вистачало!

Тим паче що останнім часом розмови про інтим відбуваються доволі часто і стають дедалі наполегливішими. Я щоразу відмовляюся, бо не почуваюся готовою, і Род мої відмови приймає. Але я відчуваю його невдоволення, і воно як ложка дьогтю в моїй бочці меду. Скільки я так протримаюся?

Серед моралей, які щедро давала мама, була така:

– Якщо чоловік просить про близькість, ніколи не погоджуйся. Якщо ти потрібна йому тільки для розваг і задоволення похоті, то він, не домігшись бажаного, просто зникне з твого життя. І ти швидко дізнаєшся, що це – не твоя людина. Але якщо в нього серйозні наміри й він зрозуміє, що отримати тебе зможе лише після весілля, то він замислиться про шлюб, не відкладаючи надовго.

Ця логіка мені завжди здавалася дуже дивною.

Звичайно, я хочу заміж. Серед дівчат у гуртожитку шлюб вважається найвищою цінністю. Якщо дівчина виходить заміж, то її статус одразу виростає на цілий рівень. А якщо наречений – столичний, та ще й не бідний, якщо в нього є власне житло й незалежний дохід, то це – одразу джекпот і безумовний авторитет. Про таке будь-яка студентка мріє. І я – не виняток.

Але підштовхувати хлопця до шлюбу мені здається нечесним. Це ж фактично – шантаж і маніпуляція! Чим такий підхід кращий за шлюб за зальотом?

Та і про яку сім’ю може йти мова, якщо ми зустрічаємось лише трохи понад місяць? Це не менша маячня, ніж плани батьків видати мене заміж за Фелікса, з яким у мене немає нічого спільного. У нас немає ніяких стосунків, тим більше ми ніколи не зустрічалися як дівчина з хлопцем!

– На вихідних мені треба навідатися до Валерона – погодувати собаку і котів, полити квіти, – говорить Родіон, коли ми паркуємося біля гуртожитку, і я поглядаю на годинник, щоб не запізнитися до закриття дверей. – Ми могли б поїхати разом. Там дуже гарно. Ліс, озеро, романтика і все таке. Якщо буде сонячна погода, я тебе покатаю на човні. Господар точно буде не проти.