Розділ 3

– О! Оце так зустріч! Привіт, Русалко! Яким вітром? Чи правильніше – якою течією тебе сюди принесло? Начебто Дніпро впадає в Чорне море, а не навпаки. Ти що, проти течії пливла спеціально, щоб зустрітися зі мною? Я приголомшений! Якась багатоверстатниця. І рятувальниця, і лікувальниця.

Хмикаю. Досі нутрощі нервово реагують на згадку про рятувальників, які фактично прибрали до рук мою винагороду і привласнили мої лаври. І цей самовдоволений гусак винен, що мене образили! Він навіть не заїкнувся про мене ні журналістам, ні батькам того хлопця, хоча все добре пам’ятав і знав. Ніколи не думала, що настільки марнославна, але ось…

Хочу відповісти йому щось їдке, але вчасно схоплююся – мені веліли всіляко догоджати дідові та його сімейству, оскільки його зять спонсорує лікарню.

– Так, Валерику, ти мого ангела ображати навіть не думай! – заступається Михайло Іванович, помітивши мою напругу, і розтягує посмішку на все обличчя.

– Ангела? О, ще одна іпостась… Діду, твій ангел, як ти висловився, насправді русалка. Задурила нам голову, відволікла, збила з вірного шляху, штовхнула нас на вірну погибель.

Боже, що він несе? Михайло Іванович ще подумає про мене невідомо що. А нахаба і далі потішається.

– Щоправда, потім вона Родіона врятувала, коли він вирішив потонути. Я вже думав, усе, хана йому. Передрейфив капітально. Але дівчисько примудрилася знайти цього оленя під водою, підняти на поверхню і до рятувальників дотягнути. Досі не розумію, як їй вдалося. Без потойбічних сил тут точно не обійшлося.

Отже, Род – це скорочення імені Родіон? Логічно…

– Родика? Так він же чемпіон, сам кого хочеш витягне. Прикидався, мабуть, щоб ангела заарканити? – не вірить дід.

– Вибачте, мені потрібно працювати. Якщо що – кличте, – видаю скоромовкою і вислизаю з палати, якомога далі від божевільні.

За пів години Валерій знаходить мене у відділенні й дає вказівки, чим годувати його діда і як поводитися з ним. Він більше жодним натяком не нагадує про нашу зустріч в Одесі – дає перелік інструкцій сухо й діловито. Перед тим, як піти, кладе до кишені кілька купюр і говорить:

– Ось мій номер, – простягає візитку. – Мама зараз у від’їзді, тож з усіх питань – до мене. Зроби додзвін, щоб у мене теж був твій номер.

Набираю, він зберігає.

– Я із завідувачем відділення – на зв’язку. Але якщо щось треба – їжа там якась особлива чи ще щось – дзвони в будь-який час. У мене на роботі зараз запара, як на лихо. Усе одне до одного. Але я все організую, бабуся приготує.

Валерон – дорослий. У костюмі дуже респектабельний – не впізнати. Напевно, солідний і багатий. Від нього віє владою і грошима. Я погано визначаю вік чоловіків за зовнішнім виглядом. Але думаю, йому років під тридцять. Родіону, мабуть, теж. А поводилися в морі, як два малолітніх бовдури… І покривлятися він майстер. От і зрозумій цих чоловіків.

Михайло Іванович виявляється трохи примхливим і буркотливим старим. Але ми з ним ладнаємо, і чергування проходить без проблем. Коли заступаю на зміну наступного разу, починаю з його палати.

– Я бачила, що аналізи у вас узяли. Ви поснідали?

– Це хіба сніданок? – знову бурчить. – Тільки назва гучна. Полова! Навіть сіль пошкодували, не кажучи вже про молоко й олію! І Валерка сьогодні філонить.

Їжа в нас – дієтична. Там і справді жодних жирів – так, щоб усім підійшло й не потрібно було морочитися з дієтичними столами.

– Що значить філонить? Хочете, щоб я йому зателефонувала й нагадала про вас?

– Усе він прекрасно пам’ятає. Моя вже віддзвонилася, що все спакувала та приготувала, а цей біс учора загуляв – і тепер спить, напевно. А я, між іншим, всі кросворди в газеті розгадав, він ще вчора обіцяв нову купити, але забув! Ох, молодь… Вічно не про те думають і все забувають…

За пів години йду провідати старого і прикидаю, чим можу порадувати.

– Михайле Івановичу, у мене є вільних п’ять хвилин, я можу збігати в кіоск по кросворди, – говорю бадьоро, відчиняючи двері.

І завмираю, бо в старого – гість. Ймовірно, я відволіклася, поки мила коридор, і не помітила, як він пройшов.

– Ось, Русенько, як я і казав, мій бовдур учора наклюкався, і щоб не отримати від мене за п’янку, прислав замість себе парламентера, – показує жестом на відвідувача, ніби він і є той самий бовдур.

Родіон дуже здивований моєю появою, але не висловлює емоції так бурхливо, як друг. Він узагалі здається менш балакучим, ніж Валерій.

Я теж здивована. Усе-таки лікарня і догляд за людьми похилого віку – зазвичай суто сімейна справа. Можливо, вони – кузени, а не друзі? Те, що зовні несхожі, так це не показник.

– Руслано, можна тебе на хвилиночку? – цідить крізь зуби.

Виходжу, готова сьорбнути невдоволення. Хоча за яким правом він може мені щось вимовляти? Він навіть не родич пацієнта!

Але щойно він відкриває рот і промовляє перші слова, я здогадуюся, чому він мовчав у палаті. Від нього добряче тхне перегаром, а старий, схоже, цього не схвалює!

– Я забув про ці кросворди, зовсім із голови вилетіло.