Розділ 2

За кілька днів на очі потрапляє ще одна замітка. Там ідеться про те, що батьки молодого чоловіка, якого я врятувала, виплатили великі суми рятувальникам.

Стрес і гострота образи до цього встигли трохи влягтися, але новина знову вибиває мене з колії. Як усе-таки несправедливо влаштоване життя! Звісно, рятувальники зробили свій величезний внесок – припливли вчасно, відкачали. Без них усе могло закінчитися погано. Але й без мене також! Однак їм – усе, а мені – нічого.

Образа трансформується в злість. Спочатку двоє ненормальних влаштували незрозуміло що, наплювавши на всі правила безпеки під час керування скутером, а потім так несправедливо викреслили мене зі списку тих, кому потерпілий зобов’язаний життям. Та й рятувальники, бач які! Вони точно знали, що мали розділити нагороду зі мною… Мабуть, поскупилися…

Літо – в розпалі. Сумувати й думати про погане не хочеться. Відпочиваю на повну котушку. Море, прогулянки з подружками, книжки, фільми – усе те, що упродовж навчального року мені недоступне.

Надя щовечора після роботи бігає на побачення зі своїм Ромео, а потім ділиться зі мною враженнями й навіть деякими подробицями, від яких я червонію.

Сестра закохана до нестями, і в них із Максимом усе серйозно. Я дуже хочу, щоб вона не обманулася і була по-справжньому щаслива. Мама, схоже, починає про щось здогадуватися, лізе до Наді з розпитуваннями, але та відмахується і раз по раз весело повторює:

– Мамусю, я все знаю, усе пам’ятаю. Я ж не дурна.

– Ох… Знаю, Надійко, що ти в мене розумниця. Але хлопці вміють так майстерно кружляти голови недосвідченим дівчатам… Ти б обережніше зі своїм залицяльником…

Вона попадає в самісіньку точку. Але сестра запевняє, що все чудово й мамині побоювання безпідставні. Надя, схоже, вирвалася на волю з консервативного кокона, у який нас ретельно запаковували батьки упродовж дитинства і юності. Я їй навіть трохи заздрю. Мені до внутрішньої свободи і її безстрашності ще йти і йти.

Літо перевалює за половину й навіть починає натякати, що все добре в міру. Мама активно займається в інтернеті спільними покупками, щоб зібрати дочок до школи й університету за прийнятними цінами, – традиційний серпневий ритуал. А я намагаюся накупатися і наплаватися на рік уперед, щоб вистачило до наступного літа.

Піднімаюся з підстилки і йду в море. Сьогодні це вже – другий заплив. Вода така тепла і приємна, що я б і зовсім із неї не вилазила. Коли до заповітної мети залишається кілька метрів, дорогу перегороджує молодий чоловік. Високий – не менше ніж на голову вищий за мене, широкий у плечах – явно постійний клієнт залів-качалок. Він здається мені знайомим, але згадати не можу. Утім, за літо мені примелькалися багато завсідників пляжу. Можливо, це якраз один із них.

– Кого я бачу! Русалко!

Намагаюся його обійти, роблю крок убік, але чоловік повторює мій рух і знову опиняється навпроти мене.

– Роде, це та сама плюгавка, яка твою тушу з дна дістала!

Звісно! Я одразу згадую і дивне ім’я або прізвисько Род, і хлопця, у якого була травмована рука. Тільки самого Рода не пам’ятаю. Коли пливла й тягла його за собою, якось було не до роздивляння.

Род теж високий і накачаний, як і його друг. Смаглява шкіра, темне волосся і карі очі. Красивий, крижаний навіть у таку спеку, гордовитий. Оглядає мене дивним поглядом, під яким стояти дуже незатишно.

– Невже серйозно? – мабуть, він очікував побачити на моєму місці якусь велику накачану козир-бабу, яка й коня на скаку зупинить, і в палаючу хату ввійде. – Валероне, ти нічого не плутаєш?

– Ви чому були без жилета? – запитую суворо.

Нема чого на мене так дивитися! Так, я знаю, що фігура в мене гарна, особливо у відкритому купальнику. Але вам тут точно нічого не обломиться.

– Якого ще жилета? – намагається сміятися колишній потопельник. – Я – майстер спорту з плавання. Якби не тріснувся головою…

– Рятувального! – перебиваю емоційно. – Ви взагалі розумієте, що могли потонути? Жодні спортивні регалії вас би не врятували! І тоді підставили б людей на човновій станції, бо відповідальність за вашу недбалість повісили б на них. Адже це вони не простежили, щоб ви вдягли жилет.

– Ой, знайшла кого пожаліти. Вони видали мені жилет, у якому застібка не трималася. Я що, мав рукою його притримувати, а другою вести скутер?

– Ви не повинні були виходити в море без жилета! Це – порушення техніки безпеки на воді! Як ви не розумієте? Ще й перегони влаштували як маленькі, тільки на великій глибині! Скутери побили, самі…

– Ух ти, яка сердита русалка. Слухаюся, товаришу командире! – перебиває мене і сміється. – Присягаюся, більше не будемо.

– До речі, це ти в усьому винна! Якби не ти, ми б не зіткнулися! – нахабно заявляє Валерон.

Мовчки кручу пальцем біля скроні. Зовсім із глузду з’їхав?

– Я влетів у Рода тому, що на тебе задивився, замилувався і не впорався з керуванням. Ти мене заманила своєю красою і збила зі шляху. Як справжня русалка або сирена. Або ця, з Рейну. Лорелея!

Може, він п’яний? Запаху не відчуваю, але на відкритому повітрі він може бути непомітний.

– І як же тебе звати, дівчисько? – питає майже ласкаво Род.