Родіон
На кордоні ми втрачаємо неприпустимо багато часу. Автобус вибивається з графіка без найменшої надії приїхати до пункту призначення вчасно. А попереду в нас – ще довга дорога.
Вранці мені зателефонував батько Льохи й сказав, що друг – у важкому стані загримів у лікарню. Ніяких подробиць Федір мені не повідомив, крім короткого:
– Ти йому потрібен.
Ця фраза стала між нами свого роду кодовою для критичних ситуацій. Я змушений був кинути переговори, пообіцявши майбутнім партнерам повернутися до них за тиждень, і кинувся додому.
За законом підлості прямого літака ні сьогодні, ні завтра за розкладом немає, на поїзд усі квитки розпродано, а всі варіанти з пересадкою виявилися дикими, з незручним стикуванням і ще тривалішими, ніж автобусом. І я купився на обіцянку перевізника домчати мене до Києва завтра до полудня.
Ми запізнюємося вже на три години. Темно, мрячить неприємний осінній дощ, траса забита фурами. За такого розкладу не наздоженемо. Пощастить, якщо ніде в затор не потрапимо й не відстанемо від графіка ще більше.
Якщо о третій будемо на автовокзалі, то не пізніше четвертої я вже приїду в клініку. Це терпимо. Прикидаю, що могло трапитися. Ми бачилися з Олексієм трохи понад тиждень тому. Він розповідав, що почав писати дипломну роботу, скаржився на драконівські вимоги до оформлення документації. У мене всі ці турботи були в далекому минулому, у майже забутому житті, стертому з пам’яті. Я слухав друга й посміхався: у нього ще так багато всього цікавого попереду. Але ж різниця в нас – менше десятки, а ми – ніби з різних поколінь.
Починає світати. Провалююся в дрімоту. Мені сниться щось неприємне і важке. Я кілька разів прокидаюся від гучних звуків, але потім мене знову огортає сон.
Я лечу в безодню, свідомість охоплює жах. Я ніби падаю в глибоку ущелину й боляче б’юся об скелі, що стирчать. Усе тіло нестерпно пече, дуже боляче. Я знаю, що це – тільки сон і намагаюся змусити себе прокинутися, розплющити очі, щоб припинити болісний кошмар, але не виходить. Мене ніби засмоктує в якусь вирву, і я нічого не можу з цим вдіяти. Здається, що я вмираю. А потім усе зникає: сон, біль, думки, відчуття. Наче мене й зовсім більше немає…
Звідкись, немов з іншого виміру, я чую голос, але слів розібрати не можу. Голос належить жінці, точніше, дівчині. Він мені смутно знайомий, але не можу впізнати його господиню, бо разом зі звуками на мене навалюється біль. Він спотворює сприйняття і, ймовірно, викликає дивні сновидіння. Усе знову спливає, ніби розчиняється в тумані, і я знову опиняюся ніде.
Мені сняться дивні сни. Абсолютно безглузді. Темрява змінюється світлими плямами, вони стають яскравими й миготять, як у калейдоскопі. Мене ніби бовтає в центрифузі десь між світами.
– Валю, як він? – знову той самий жіночий голос, ніби стривожений.
Цього разу я розрізняю слова. Я чую їх спочатку десь далеко, а потім звуки наближаються і стають дедалі чіткішими. Де я? Нічого не пам’ятаю і не розумію. Звідки цей нестерпний біль? Що зі мною сталося?
Якщо все наяву і я не сплю, то це – лікарня. І я, здається, живий, але не дуже здоровий. Навколо – непроглядна темрява. Я осліп?
– Поки не приходив до тями, – інший жіночий голос. – Знайомий твій?
– Ні, звідки?
А в мені зростає впевненість, що ми знайомі. З нею пов’язано щось дуже приємне, значуще, але водночас болісне й тужливе. Намагаюся згадати деталі, але зосередитися не вдається. Біль посилюється, він зводить мене з розуму. Напевно, я починаю стогнати, бо другий жіночий голос кричить:
– Клич Петровича! Здається, він оклигав!
«Оклигав» для мого стану звучить майже як насмішка. Занадто голосно й не схоже на реальність. Але чоловік, якого Валя назвала Петровичем, за деякий час з’являється і ставить мені якісь запитання.
Від цього біль тільки посилюється. Я не можу зосередитися і відповідати йому, вимагаю знеболювальне, а він усе запитує і запитує якісь дурниці. Мене куди більше цікавить, що з моїми очима й чому все так сильно болить, але кожне сказане слово ніби розпорює живіт, і я вирішую відкласти це питання на потім.
– Валю, зроби йому укол, – байдуже говорить лікар. – Рідним повідомили?
– Світлана дзвонила його батькові, але…
Підлогою волочать щось металеве, і цей звук викликає прилив нестерпного болю. Чи це не звук, а нагадування про тата?
Ми з ним не бачилися майже сім років. Я переглядав старі новини – тоді він одразу відхрестився від мене, не захотів бруднити репутацію і псувати політичну кар’єру. Яка ймовірність, що він згадає про мене зараз і не відмовиться знову?
– Зазвичай родичі хоч щось розпитують, коли їм телефонують… А цей вислухав, подякував за інформацію і поклав слухавку. Навіть не уточнив адресу лікарні. Світлана дуже здивувалася.
Не приїде…
– Гаразд. Список ліків я написав. Щойно родичі приїдуть, нехай куплять, – віддає розпорядження лікар. – Його б в область перевезти, поки не пізно… Що ми можемо тут зробити?
Мої справи кепські?
– А якщо не приїдуть сьогодні або аптека вже закриється? – стурбовано запитує Валя.
#887 в Жіночий роман
#3270 в Любовні романи
#1515 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 04.01.2024