У новинах повідомили, що всі двері та вікна повинні бути зачинені, тому що з повітрям до осель проникає вірус. Люди відкашлюють нутрощі, вмирають болісно та важко. Вакцини немає. У великих містах — катаклізм, криза з ресурсами.
Жінка-диктор радила збиратися декількома сім'ями в одній оселі. Об'єднуватися. Подбати про тих, хто цього потребує.
Спершу я відчув полегшення, адже у цій палаті ніколи не було вікон. Тільки отвір для вентиляції. Ми ізольовані тут від проблем зовнішнього світу. Нас годують та лікують. Когось потім — на довічне, а когось — додому.
Подбають. Не забудуть.
Пізно ввечері вони почали щось возити коридорами. Скриплять коліщата.
А ще згодом я почав помічати, що харчів стає менше. Інших пацієнтів виводять кудись назовсім. Частину палат лікарі забирають під власні потреби.
Глибоко вночі в глибинах лікарні пролунало щось схоже на постріл.
Так я збагнув увесь їх задум та безапеляційну логіку: менше хворих — менші витрати їжі.
Відкриття змусило мене сміятися до болю в кишківнику.