Павло Вікторович не довіряв цим молодим контролерам, що намагаються до хати пробратися.
— Нам просто потрібно сфотографувати лічильник, і все!
— Нема чого мені тут лазити! Всі дані вам по комп'ютеру передаються! Внучка то платить! Всьо, до побачення!
Чоловік вкотре гримнув дверима перед дурними молодиками та зашторив усі вікна.
Вони дзвонили, писали СМС. Внучка пообіцяла на вихідних приїхати, розібратися з цим усім.
— Не переживай, дід, я поки додзвонитися не можу туда. Приїду, всьо зроблю.
Зітхає, не дослуховує.
Павло Вікторович здогадувався — мала не телефонує газовикам.
Вчора ввечері газ став наче більш густим. Вогонь у брудній плиті витягувався догори, шипів. Кухню швидко наповнило тепле повітря, потріскували труби зверху. Стіни — у жовтій росі, схожій на бензин.
— От скоти, га. Ну точно до хати лізти будуть. Виживають, на.
Ранок. Чоловік підійшов до вікна, яке тримав на провітрюванні пів ночі. Розшторив. Здогадувався, і не прогадав; машина комунальників уже стояла біля під'їзду. Двері її — повністю відчинено. Всі, передні, задні...
А один із вчорашніх контролерів щось надуває. Спершу він це насосом робить, потім прикладає до губ незрозумілий предмет. Тужиться, червоніє весь.
Можливо, Павло Вікторович і засміявся б у цій ситуації. Та коли надута фігура перетворилася на коло, з якого вилізали незграбні кінцівки — він відчув, як під серцем похололо.
Воно росло, розширювалося. І тепер було метри зо два заввишки, схоже на страшного клоуна та дитячий малюнок лісових тварин одночасно.
Комунальники похлопали надутого по плечу. Труби в квартирі засвистіли. Збігла ранішня каша Павла Вікторовича. Густий газ розтікався квартирою та забирав дихання.
Руки в надутого — в різні сторони. На морді — трикутник зі стрілкою, що вказує вперед.
Перевалюючись з однієї ноги-валика на інший, воно незграбно покотилося до під'їзду. Один із комунальників склав руки на грудях та задоволено кивнув.
Повідомлення від онучки прийшло. Вона писала:
«Діду, я все владнала. Вони вже підіймаються. Просто відкрий двері».