На двадцять шостий

З тренування Віка зазвичай поверталась пізно. Сьогодні — теж.

Після Нового Року мікрорайон ще не прокинувся. Друге січня. Погода гризе шкіру, залишаючи червоні відбитки на щоках. Дівчина швидко забігає до під'їзду, щоб не відморозити собі обличчя. Надіється на звичне тепло. Вона за звичкою хоче зачинити двері, як тут слідом заходить висока людина.

І звідки з'явилась за мить? Секунду тому вулиця була порожньою.

Чоловік. У шкірянці чорній, обличчя щільно замотане шарфом. На голові — дурнуватий капелюх.

Хтось із нових сусідів, тут вони часто змінюються.

Віка призупиняється на мить, виглядає консьєржку в віконце. Хоче привітатися. Втім, Соломії Павлівни не видно, відійшла до магазину, мабуть.

Віка крокує коридором до ліфту та розуміє, що в під'їзді більше нікого немає. Шлях до ліфту тепер видається їй довгим. Перекочується холодний слиз зі шмарклів десь у горялнці. 

Вона швидко натискає на кнопку виклику. Ввечері світло білих ламп зверху стає значно яскравіше, ніж потрібно. Здається, що стеля гуде.

У шахті заскрипіло, ліфт почав рух донизу. Віка очікує, в руках крутить телефон. Позаду — кроки незнайомця. Він тягне свої довгі ноги, скрипить черевиками об вичищений кафель. Похитується.

П'яний, чи хворий. Хіба рідкість?

Незатишно. Заспокоїти себе не вдалося. Серце пришвидшилося.

Віка стає боком, щоб не бути спиною до чоловіка в шкірянці. Вона не хоче оглядати його. Не хоче зіткнутися поглядом.

Одна з ламп замиготіла в судомах.

Двері до ліфту нарешті відчиняються, Віка заходить досередини. Натискає на цифру «‎26» та стишує музику в телефоні. Дуже надіється, що хтось окрім цього дивного зайде слідом.

Більше нікого. Все ніяк не повернеться консьержка до своєї кімнатки...

Їдуть. Зачинений ліфтом трясе, всередині залізної конструкції щось наче стогне.

Хворий чоловік у шкірянці заслоняє собою кнопки з поверхами, тому Віка не одразу може побачити, куди він сам їде. 

І дійсно ж нездоровий: голова його сплюснута як гарбуз, шматки рудого волосся стирчать з під капелюха. Шкіра... Пластмаса якась, чи глина тілесного кольору.

Одна нога тремтить і цокає. Кожні пару секунд він... Воно гмикає та ледь помітно сіпається. Чи то плакати хоче, чи засміятися.

Віка зупинила музику та втиснулася в стіну ліфта. Перехопило подих. Вона повільно почала підіймати погляд з надією, що моторошний мужик скоро вийде. Однак серед усіх кнопок горіла тільки «‎26».

Це — поверх Віки. Вона вже рік живе у цій квартирі. Пів року — сама на поверсі.

Ліфт пришвидшився. Двадцять другий, двадцять третій поверх...

Цок-цок. Нога завмерла. Сплюснута голова почала повільно обертатися до дівчини.

Двадцять п'ятий поверх.

Хруснуло. Шарф трохи сповз. Вона вже бачить облуплену блакитну фарбу замість його ока.

Скоро виходити.