Колись була теорія, що на світі є лише одна людина, яка проживає нескінченність життів. Кожного разу — у новому м'ясі.
Колись я б посміявся.
Сину виповнилося три, коли він вирішив вийти з гри. 2026-й рік не щадив нікого: дитяче тіло взялося фіолетовими набряками, наче зіпсований піксель.
— Я... не хочу... Тату... — прохрипів малий.
Він напружився, затамувавши подих, поки синя жилка на шиї не набрякла до межі. Вона лопнула, розійшовшись по шву.
Замість крові — чорна тиша, за якою живуть цифри, линуть потоки інформації.
Лікарі кинулися до мене. Їхні хребти з тріскотом викрутилися навпаки. Тепер вони дивилися на мене потилицями. Безликі. Імітують розпач, розмахуючи руками.
Друга дружина. Третя дитина. Всі вони — лише збійні файли.
Світу не стало ще у 2012-му, а я застряг у цьому порожньому циклі, де лишень трохи декорації змінюються.
Навіть у штучному волоссі лікаря я бачу відблиск далеких моніторів, де хтось спостерігає за розчленованим на цифри людством.
Чужим — дивитися далі. А я заплющу очі, чекаючи, поки ця порожнеча згенерує мені нову клітку.