Валюта

Тихон все ще не був певен, чи підходить йому така робота. З іншого боку — діватися нікуди. Добре, що вдалося домовитися, і Тихону дозволили жити далі. Дорого він, правда, заплатив.

Зате йому не вирвали ікла, не закопали живцем, як це часто буває, коли вампірів все ж вираховують.

Їхнє темно-сіре «Рено» тихо під'їхало до під'їзду. Жираф металевий вже давно покрився іржею, а пісочниця нагадувала розбиту попільницю. Мертво, тихо. Сонячний березень.

— Так а що він зробив? Бо я так і не зрозумів — уточнив Тихон у Герасима, свого старшого. Той усім виглядом демонстрував незацікавленість. Натягнув на бліду шкіру чорні окуляри, тонув у своєму балахоні на два розміри більшому, ніж він сам. Що небудь запитувати в Герасима — ще те задоволення. Старший позіхнув. Десята ранку — хочеться спати.

— Взагалі не гребе — відповідає — А що? Є різниця?

— Та нє... Просто... Щоб таке радикальне рішення по людині прийняти, наверху має бути залізна причина. От і цікаво.

— Господи, втиснули тебе мені на голову. З податкової цього разу запит прилетів. Мужичок на обналі проколовся. Платежі дробили, але ліниво. Худоба страх втратила. На жінку оформив тачку і хату. Очевидно, прозоро. Як... плазма... Глуши мотор, дружище.

— Угу.

Тихон прикусив холодну губу. «Рено» затихло. Герасим із бардачка дістав кілька пожовклих папірців:

— На, бери один. Тут уже заповнено. Вручаєш попередження. Сильно не жести, але переконливим будь. Якщо не зробить порядок з фінансами, то знов приїдемо. Ну ти все й так знаєш, слухав уже на планьорці.

Прийняв документ. Якась нерішучість прокотилася від голови й до кістлявих рук вампіра. Він ніколи не нападав просто так. Тільки коли був голодним, коли полював. А тепер...

— Та не сси, получиш свій черговий продуктовий пакет. Факт вручення попередження сфоткай, прямо в череп. І відразу назад, ясно? Давай.

Тихон дістав пакет, в якому лежав новенький довгий цвях та службовий молоток. Забаганка зверху, символічно й страшно, мовляв. І харчуватися забороняють під час роботи. Тому й з полюванням порівняти все це було важко.

— Так а кого мені? Ну, жінку, чи кого?

— Жінку не тре. На неї ж все записано. Рано поки. Там малий у них. Рік йому.

— Ясно.

Тихон вийшов із авто. Натягнув кепку нижче, защепив куртку, зіщулився. У горлі наче шмат льоду застряв. І тане, дробиться на краплинки... Кидає в піт. 

Молоток із цвяхом тяготив кишеню донизу. Залишалося надіятися, що кров, яку видадуть в бугалтерії, не будуть розводити водою настільки звухвало, як це було позавчора. Це... Це — важливо.