Не Адам

Перша людина на Землі бігла, спотикаючись об каміння. Її переслідували.

Почалися густі зарості, шкіру на руках та обличчі дряпали величезні гілки. Первісне повітря було важким та майже отруйним, терпкі аромати затуманювали розум. Ґрунт здригався під ногами чоловіка.

Недавно він підштовхнув жінку до самогубства і зараз біг від гніву Творця.

Коли бігти вже сил не лишалося — ледь не впав. Зупинився, притулився спиною до гострої кори дуба.

Усі ці тварини вимруть, а повітря випалюватиме груди. Він побачив це, коли вони прогулювалися берегом озера. Змієподібна істота вибралася з води, налякавши їх своїм виглядом. Хижа моторошна голова, єдине око.

Роздвоєний язик звисав з відкритої пащі, поки змія говорила. Тварюка шепотіла все це жінці, а та потім переповіла. Плакала казавши, а чоловік і не зміг їй не повірити.

Людський рід підкорить увесь простір. Людей стане багато, як роси на світанку; розбудують все каменем, височітимуть до небес, заглибляться до всіх океанів. 

Все зелене, та те, що дихає — люди знищать поступово. Вони винайдуть війну. Небеса наповнять жовтими спалахами у вигляді лісових грибів.

Буде смерть, буде червоне з усіх отворів людського тіла, неродючі землі розтріскаються під палким сонцем майбуття. І все це так яскраво, так важко...

Змія показувала. З кожним дотиком його холодного язика до людського вуха, серце Єви билося важче. Наповнювалося тим жахом, що чекає її дітей далі.

Після відходу істоти, люди довго розмовляли, сперечалися. Вночі чоловік видерся на яблуню, що росла з самого краю саду. Ризикуючи бути покусаним павуками, він зірвав кілька плодів. Знав, що всередині — отрута. Він дав Єві яблуко, щоб вона не могла передати цю невимовну гіркоту далі. Тому що неможливо існувати, знаючи схоже.

Жінка з'їла без вагання. Нічого окрім розпачу в її серці більше не було. Жодного сенсу.  А коли плід було надкушено і чоловік теж взяв яблуко — до саду зайшов Бог. І тоді він побіг.

Відчуття жаху стало ще одним відкриттям. Воно гнало. 

Чоловік вибіг з лісу, перед ним лежав пляж, повний безколірної гальки та темно-синє море, хвилі якого грізно розбивалися об каміння.

Щось вистрибнуло з лісу, раптовий порив вітру мало не збив з ніг. Потім невидима кінцівка схопила його, підняла над каменями. З усієї сили жбурнула вниз.

Тіло заболіло, захрускотіло. Щось гостре розрізало його черевну порожнину, без поспіху повитягало нутрощі. Нелюдські пальці змішували криваву густину з піском.

Птиці все кружляли навколо, однак зазіхнути на здобич не наважувалися.

Далі творець виламав ребро з чоловічого тіла. Вже втрачаючи ясність погляду, людський предок почув слова про любов. Творець плакав, зазначаючи, що доля людства відома. Але знати її — великий гріх. Те, що не можна вибачити.

Найсміливіший з птахів, врешті, підлетів до тіла. Відкрив чорний дзьоб. 

Зачерпнувши жменю піску з трахеями однією кінцівкою і взявши виламане ребро в іншу, Бог пішов геть. Темна вода, повна потворних і заплутаних водоростей, продовжувала байдуже битися об берег.

Спокусника з озера було скалічено та відправлено до пекла назавжди. Він страждатиме відтепер за свій вчинок. І нічого, окрім страждань, людям довіку не принесе.

А Єва... Що ж, її сірий орган з голови доведеться видалити, замінити на новий.

Так розпочався світ.