24

Веста

Другий процес мого життя був схожий на перший, як дзеркало схоже на вікно: усе те саме — зала, світло згори, преса за бар’єром, — тільки тепер я дивилася з іншого боку.

На першому я сиділа в гостьовому ряду, донька підсудного, і триста об’єктивів ловили моє обличчя на кожному слові вироку. На другому я стояла в центрі зали — свідок обвинувачення Гарт В., інженер-криптограф (експертну кваліфікацію мені присвоїли терміново, за поданням флоту, для надання свідченням належної ваги; Дан, читаючи наказ, сказав тільки: «Я ж обіцяв, що доб’юся. Щоправда, думав, знадобиться років зо два») — і розгортала перед судом батькову страховку, шар за шаром, тим самим рівним голосом, яким два роки приймала зміни.

П’ятнадцять років маршрутів. Реєстри платежів. Колонка верхівки — дев’ятнадцять імен, від яких залу хитало, як палубу: чиновники фонду майна, двоє суддів у відставці, начальник управління колоніальної безпеки сектора. І перший рядок — Корнел Тайєн, «Архітектор», замовник Верне, автор припинення пошуків, ініціатор полювання на власного внучатого племінника.

Я свідчила чотири години. Поруч — на відстані долоні, як тоді, на вузлі, — стояла Таяна Тайєн, що проходила свідком по епізоду Верне, і коли захист Корнела спробував поставити під сумнів справжність архіву «з огляду на особисту зацікавленість дешифрувальниці», вона попросила слова і сказала рівно одне:

— Дешифрувальниця, про яку ви говорите, могла продати цей архів будь-кому з дев’ятнадцяти фігурантів за ціну невеликої планети. Або знищити — і зняти загрозу з власного батька. Вона принесла його до суду. У моїй практиці, — пауза, погляд поверх зали, той самий, до дна, — це найвичерпніша експертиза справжності з можливих.

Вирок Корнелу Тайєну читали два дні по тому: довічне, спецрежим, конфіскація — повна, включно з фондом, включно з «Гарт-холом», який повертався… мені. Як майно, набуте родиною до злочинів і визнане таким, що не підлягало конфіскації. Я слухала це і не відчувала тріумфу — тільки дивну, глуху полегкість, як після зняття гасителя: тиск, що його тримали роками, пішов, і тепер мало боліти все одразу, і нехай.

Старий вислухав вирок стоячи, рівно, з бездоганною дикцією подякувавши суду, — і жоден Тайєн у залі не подивився в його бік, коли його виводили. Це теж був вирок. Я вже знала, з першої книги цієї родини, як він працює.

А батька я побачила за тиждень — на «Острозі-9», крізь те саме скло.

Йому не пом’якшили. Прокуратура виходила з клопотанням — «з огляду на виняткову цінність добровільно переданого архіву», — і суд відхилив: архів передав не він, архів передала я, а його підпис стояв під кожним маршрутом незалежно від подальших торгів. Я читала відмову і ловила себе на тому, що згодна з кожним словом. І на тому, що мені від цієї згоди боляче. Обидві речі були правдою одночасно — я вчилася жити в світі, де так буває.

— Отже, не вигоріло, — сказав батько замість привітання. Він уже знав, звісно. — Що ж. Торг є торг: буває, що програєш. — Він подивився на мене крізь скло, і рахункова машина за його очима працювала, як завжди, тільки повільніше. Постарів ще. — Корнел?

— Довічне. Спецрежим.

— Спецрежим, — посмакував він. — Двадцять років він тримав мене за горло, дівчинко. Знаєш, скільки разів я прокидався і рахував, чи вигідно йому ще моє мовчання? Тепер він рахуватиме, чи вигідно комусь його. До кінця життя. — Він тихо, сухо засміявся. — Майже варте довічного. Майже.

— Тату.

— М?

— Навіщо ти це зробив? — Я мусила спитати. Я два місяці збиралася. — Страховку. Ти ж рахував і це — ти все рахуєш. Здати архів моїми руками означало втратити захист. Ти знав. І все одно дав мені ключ. Де тут торг?

Він мовчав довго. Дивився на мене крізь товсте скло «Острогу», і вперше за все життя я не могла прочитати, що рахує машина за цими світлими очима, — а потім зрозуміла, що вона не рахує. Вона просто дивиться.

— Немає торгу, — сказав батько нарешті. Голос у нього був інший — старий, без дикції. — У тому й річ, Весто. Уперше за життя — немає. Я сидів тут два роки і дивився, як ти платиш мої рахунки. Стіну миєш. Гроші шлеш. Прізвище носиш, як вахту. — Він поклав долоню на скло — старечу, у плямах, долоню людини, яка ніколи в житті не тяглася ні до кого першою. — Я погана людина, дівчинко. Я це знаю краще за твій трибунал. Але навіть погана людина під кінець хоче зробити одну дію поза кошторисом. Одну. Ти — найкраще, що проходило по моїх книгах. Ти краща за всіх нас, дівчинко, — за мене, за Корнела, за всю нашу породу рахівників. От нехай хоч раз баланс зійдеться на твою користь.

Я приклала свою долоню до скла навпроти його. Скло було холодне і товсте, дотику крізь нього не існувало — але мітка на моєму зап’ясті, жива, відкрита, раптом озвалася теплом: десь за стінами «Острогу», у залі очікування, Дан почув мене через пів станції і відповів єдиним способом, який мав.

Я не пробачила батька. Це неможливо і не потрібно — ми обоє це знали, і саме тому вперше за чотирнадцять років нам не було що ділити.

— Бувай, тату.

— Бувай, Весто. — І вже коли я підводилась: — Тайєну своєму перекажи… — він завагався, підбираючи, і знайшов найточніше зі свого словника: — …що актив у надійних руках. Найнадійніших з можливих.

…А рапорт стався за тиждень, на вузлі «Реле-4», у п’ятницю — звичайно, у п’ятницю, — при повному особовому складі, який Дан, як з’ясувалося, скликав під виглядом «підсумкової наради з модернізації».

Він вийшов до дошки оголошень — туди, де колись висів наказ про куратора, а потім про «безстроково», — приколов до неї аркуш, справжній папір з гербовим тисненням, і зачитав уголос, по-статутному, на весь вестибюль:

— «Начальнику вузла “Реле-4”. Рапорт. У зв’язку з обставинами непереборної сили, що мають характер резонансу, прошу внести зміни до особової справи лейтенанта Тайєна Д.: графа “сімейний стан” — вважати одруженим. Підстава: згода інженера-криптографа Гарт В.» — Він підняв очі від аркуша і подивився на мене через увесь вестибюль, повз завмерлу зміну, повз Лойза з його обличчям, повз стіну, чисту, нашу. — Підстави поки що немає. Підставу прошу зараз.