14

Веста

За добу сюжет розійшовся по сорока двох ресурсах. Я знаю точно, бо рахувала — професійна звичка: масштаб ураження визначають до того, як планувати ремонт.

Заголовки я колекціонувала мовчки, як колись клавіатури. «Граф і донька ката». «Скандал у домі героїв». «Кого захищає лейтенант Тайєн?» Найчесніший був у жовтого порталу з Делена: «ВІН ЩО, З НЕЮ?!» — принаймні без претензії на аналітику. Фото з палуби давали всюди: я з планшетом, бейдж великим планом, він — спиною, у русі. Гарне фото, до речі. Оператор у того докера в напарниках пропадає.

Я читала це все вночі, у комірчині, рівно і методично, як читають дефектну відомість, і казала собі: ну от. Ось воно. Те, що ти два роки тримала під сірим браслетом, — сталося, тільки без мітки, без резонансу, без жодної казки: вистачило столика в їдальні і одного протоколу на палубі. Кошторис не просто зійшовся — він виявився заниженим.

Вузол наступного ранку гудів, як трансформатор під дощем.

На мене не дивилися — крізь мене дивилися, у режимі, який я добре знала і по якому майже скучила: він був чесніший за останні тижні відлиги. До обіду на стіл начальника вузла лягла колективна заява — чотирнадцять підписів, я дізналася від чергової, яка не підписала і якій було соромно дивитися мені в очі через це «не»: прибрати оператора Гарт з проєкту модернізації, «у зв’язку з репутаційними ризиками для вузла». Формулювання було грамотне. Я б сама краще не написала.

О шістнадцятій мене викликав начальник. Він був не злий — він був замучений: маленька людина на маленькій посаді, на яку впала велика преса.

— Весто, ти найкращий оператор, якого я бачив, — сказав він, дивлячись у стіл. — Але ти ж розумієш…

— Розумію, — сказала я. — Заяву писати зараз чи можна після здачі зміни?

Він зморщився, ніби я його вдарила. Можливо, так і було.

Увечері я пакувала комірчину. Це швидко — я живу так, щоб пакуватися за двадцять хвилин: рюкзак, інструменти, заварник з відбитим носиком. Я тримала заварник у руках довше, ніж треба, потім загорнула у светр і поклала на самий верх. Епоксидка, кажеш. У вашого діда-графа.

«Не дзвонив». Я ловила себе на цій думці третій раз за вечір і третій раз гасила. Правильно, що не дзвонив. Йому зараз пів флоту дзвонить, і прес-служба, і родина, йому зараз пояснювати моє існування всій галактиці — нехай хоч пояснює без мене в радіусі. Я для того й пакуюся. Кошторис, Гарт. Працюємо по кошторису.

Стук у двері комірчини зламав мені думку навпіл.

Не Дан — я б упізнала кроки. Чергова з вузла, захекана, з очима на пів обличчя:

— Весто… там… тебе шукають. Усі шукають! Там борт сів, позаплановий, цивільна реєстрація, але охорона флотська, і там… — вона ковтнула, — там ТАКЕ.

«Таке» я побачила з галереї причального ярусу, і разом зі мною «таке» бачив увесь вузол — людей на галереї стояло більше, ніж на евакуаційних навчаннях.

Малий борт представницького класу стояв у першому доці. Біля трапа вже клубочилися ті самі джерела — преса дісталася і сюди, троє з камерами, найшвидші стерв’ятники сектора. Вони чекали сенсації і отримали її, тільки не ту: трап від’їхав, і з борту зійшла жінка.

Я ніколи не бачила її наживо. Тільки записи трибуналу — їх бачили всі, — і голохроніки, і портрет у підручнику новітньої історії, через сторінку від портрета мого батька, такий у нас із нею вийшов підручник.

Невисока. У простому темному костюмі без жодних регалій. Волосся зібране, хода рівна, швидка, ділова — так ходять не графині, так ходять головні інженери, у яких стоїть конвеєр. За нею з борту зійшли двоє охорони і не зійшов більше ніхто, і це теж була заява: вона прилетіла сама.

Камери рвонули до неї, як до годівниці:

— Графине Тайєн! Графине, два питання! Як ви прокоментуєте зв’язок вашого брата з донькою віцеадмірала Гарта? Чи правда, що родина…

Вона зупинилася. Подивилася на камери — спокійно, до дна, я знала цей погляд по записах, від нього на трибуналі замовкали прокурори, — і сказала рівно стільки, скільки хотіла сказати, ні словом більше:

— Прокоментую. Я прилетіла познайомитися.

І пішла крізь них — вони розступилися самі, як розступається трафік перед пакетом з вищим пріоритетом, — через причальну палубу, до сходів на галерею. До мене. Вона знайшла мене очима в натовпі за дві секунди — не шукала, а саме знайшла, ніби координати були в неї заздалегідь, — і весь вузол простежив цю траєкторію разом зі мною.

Таяна Тайєн. Графиня Верне. Жінка, яку мій батько замовив у п’ять років.

Ішла знайомитися. Зі мною.

— Угу, — тихо, з невимовним виразом, сказав десь поруч Лойз.