10

Веста

Я запросила його на чай і потім ще дивувалася собі.

О двадцять другій він прийшов. Зайшов з пакетом печива з автомата — «не з порожніми ж руками», — подивився на мій заварник, на дві кружки, які я вже поставила і про які тепер шкодувала, і сказав:

— О. Справжній. У нас такий був у діда, він ним гордився більше, ніж орденами.

— У вашого діда-графа був станційний заварник на пів літра з відбитим носиком?

— У мого діда-графа, — сказав Дан, сідаючи навпроти, — було важке дитинство на віддаленій колонії і звичка лагодити відбиті носики епоксидкою. Графство нам упало пізно і несподівано, як вантаж з полиці, спитайте якось у сестри — вона розповідає краще.

І ось так, через відбитого носика, й завʼязалася жива розмова.

Він умів розповідати — я підозрювала це з історії про завгоспа, тепер отримала підтвердження на живому матеріалі. Він розповідав про академію — не про ту, парадну, з голохронік, а про справжню: як на першому курсі їхній взвод утопив у симуляторі навчальний крейсер «через надлишок ініціативи при дефіциті мозку», і командир взводу потім місяць звертався до них «панове підводники». Як він складав іспит з тактики тричі, бо двічі сперечався з викладачем і двічі мав рацію, що в академії гірше, ніж помилятися. Як його сестра, приїхавши на присягу, за пів години знайшла в парадному строю академії троє порушень техніки безпеки і написала ректору службову записку — «ректор потім рік здригався на слово “Тайєн”».

Я слухала, пила чай і ловила себе на дивному. Мені було легко. Не «безпечно» — безпечно мені не бувало давно, і я вмію працювати без цього почуття. Саме легко: як буває, коли система довго працює під перевантаженням, а потім хтось зняв з неї половину потоку.

— …і ось стоїмо ми перед ректором, — Дан розмахував печивом, як указкою, — весь взвод, мокрі, у піні з вогнегасника, симулятор за нами димить, і Чек — це мій однокурсник, ви б знали Чека, його вся академія знала — Чек робить крок уперед і каже: «Пане ректоре, доповідаю: навчальна мета досягнута. Ми тепер точно знаємо, як НЕ треба».

І я росміялася.

— Ще чаю? — спитала я, щоб зайняти руки.

— Весто.

— М?

— Я маю вам щось сказати. — Він поставив кружку, без стуку, і від цієї акуратності в мене всередині ввімкнулася сирена — тихо, на третину гучності, по наростаючій. — Я думав, як це зробити, три тижні. Красивого способу немає. Є чесний.

— Чесний це добре, — сказала я. Голос тримався. Руки я поклала на коліна, під стіл. Лівий манжет — нижче правого, усе як завжди, усе під контролем. — Чесний це по-нашому, по-воєнному. Викладайте, пане лейтенанте.

Він дивився мені просто в очі. Не відводячи. Як на прохідній, тільки тепер у його погляді не було питання у ньому була відповідь, давно готова.

— Два роки тому, — сказав Дан, — на випускному шикуванні академії, у мене спалахнули зап’ястя. Сигнал тривав чотири хвилини і обірвався — так, як обриває гаситель. Я шукав два роки. Тисяча дев’ятсот сім імен. Останні три тижні я працюю поруч з вами і бачу: лівий манжет завжди нижче правого. Дев’ятого числа, о дев’ятій сорок одна, на прохідній цього вузла моя мітка знову спалахнула на чотири секунди — рівно тоді, коли ви проходили турнікет. Я підняв логи. Я відфільтрував список. Я знаю, що ви зараз зробите обличчя оператора другої категорії і скажете, що я помиляюся.

Він нахилився вперед — на сантиметр, не більше, але кают-компанія стала завбільшки з рукавичку.

— Я знаю про мітку, Весто. Я знаю, що це ти.

Сирена всередині завила на повну гучність і обірвалась. Стало дуже тихо. Так тихо, що аж заболіло у вухах.

Під сірим металом гасителя, глибоко, там, де два роки було тихо і глухо, щось ударило. Раз. Удруге.

У такт із його зап’ястям я бачила, як під манжетом форми засвітилося срібло.