8

Дан

Щось змінилося в ніч на четвер, і Дан не міг це ще толком охарактеризувати, це його і бісило він був з тих, хто гасить тривогу, перетворюючи її на список пунктів.

Пункт перший: Веста брехала. Він не знав, у чому, але знав, що брехала, за тиждень він вивчив її настільки, що бачив неладне. Коли вона казала правду, голос звучав більш впевненіше. Коли обходила правду стороною….голос звучав награно спокійно. «Просто стало більше роботи» звучало саме так.

Пункт другий: вона почала щось від нього приховувати. Тонко, професійно але почала. Перестала кликати на нічні зміни («лейтенанте, вам не обов’язково, я сама»). Перестала лишати при ньому планшет екраном догори. Двічі за два дні відіслала його «перевірити периметр живлення» рівно тоді, коли в потоці щось ішло, він звісно обидва рази сходив, повернувся і нічого не знайшов, бо й не мав знайти— його просто прибирали з кімнати.

Раніше вона тримала його на дистанції, бо він був небезпечний для неї. Тепер —він готовий був заприсягтися — навпаки. Тепер вона тримала дистанцію, щоб він був у безпеці.

Це була настільки знайома логіка, що Дану хотілося вити.

Так робила сестра, він знав з родинних переказів, з командорових скупих слів, з власних дитячих спостережень за тим, як двоє дорослих людей цілий рік оберігали одне одного до напівсмерті, бо кожен вирішив, що без нього іншому буде безпечніше. «Сімейна хвороба Тайєнів», сказала якось Тая, сміючись, але очі в неї тоді були не смішні. — «Ми любимо, прибираючи себе з рівняння. Не повторюй, малий. Це боляче лікується».

Він не збирався повторювати. Він збирався закрити нарешті питання, яке тримав відкритим тиждень із дисципліни, а не з невіри.

Тієї ночі в орендованій каюті — Дан відкрив список. Двісті дванадцять імен, день мікрозбою, дев’ята сорок одна.

Цього разу він увімкнув фільтри.

Робив це повільно, майже неохоче бо поки список був відкритий і повний, лишалася частка чесної невизначеності, а він, тайєн до кісток, цінував невизначеність як останній рубіж об’єктивності. Але берегти її, не знаючи напевно, він більше не міг. Щоб стояти між нею і тим, що її лякає, треба було спочатку знати, що між ними справді стоїть мітка, а не його сліпе бажання.

Фільтр перший: стать. Двісті дванадцять — сто тридцять чотири.

Фільтр другий: вік, плюс-мінус до випуску академії. Сто тридцять чотири — сорок одна.

Фільтр третій, перехресний: збіг зі списком осіб, дотичних до академії в період два роки тому — навчання, служба, відвідування. Сорок одна — чотирнадцять.

Чотирнадцять імен. Він дивився на них і відчував, як усередині все стає дуже тихим, по-бойовому, як перед заходом на ціль.

Фільтр четвертий, останній, найгрубіший: хто з цих чотирнадцяти має в анкеті розрив — раптову зміну статусу, відрахування, звільнення, зникнення з систем у вікні плюс-мінус місяць від дати спалаху мітки на його руці.

Система думала секунду.

Сім імен згасли. Лишилося сім. Потім, в додатковій графі — «розрив зі статусом “втрата довіри” або суміжним», — згасло ще шість.

Лишилося одне.

Дан дивився на екран і не натискав нічого, тому що натискати вже не було чого. Ім’я стояло саме, у порожньому полі, підсвічене службовим білим, рівне, коротке і остаточне.

Гарт В.

Він знав це. Він знав це зі столика біля вікна, зі «школи Гарта» в її голосі тієї ночі, з того, як вона почала його берегти. Він знав це всім собою тиждень і все одно сидів зараз і дивився на два слова в порожньому полі так, ніби вони могли передумати.

Вони не передумали.

Жінка, яку він шукав два роки. Жінка, поруч з якою його мітка вперше за два роки запрацювала в повну силу. Жінка з найрівнішою спиною і найкращим почерком у галактиці, яка щоп’ятниці миє зі стіни слово «зрадниця» і пересилає третину зарплатні людям, скривдженим її батьком, — він уже й це знав, бачив порожнє «призначення платежу» через плече, не зрозумів тоді, та зрозумів тепер.

Його пара — донька людини, яка вкрала дитинство в його сестри.

Дан Тайєн сидів у темряві орендованої каюти, дивився на два слова і чекав від себе тієї самої правильної реакції — родової, законної, простої.

Вона так і не прийшла.

Натомість прийшло інше — тихе, ясне і таке ж остаточне, як ім’я на екрані. Він згадав її очі на прохідній — «це буде проблемою, пане лейтенанте?». Згадав, як вона дійшла плац до кінця тим самим кроком, яким починала, — ні, це була сестра, але обидві вони з одного матеріалу, з того, з якого роблять несучі перебірки. Згадав «розумні Гарти живуть довго», якого він не чув, але вже здогадувався, що щось таке прилетіло, бо страх у її очах був не за себе.

— Ну добре, — сказав Дан Тайєн уголос, удруге за тиждень, темряві, мітці, двом словам на екрані. — Тепер я знаю напевно.

Він закрив список. Не видалив — закрив. І зробив дві речі.

Перша: відкрив службову форму і оформив продовження відрядження на «Реле-4». Графа «термін» — він подивився на неї секунду — заповнив одним словом: «безстроково».

Друга: вимкнув планшет, ліг і вперше за два роки заснув одразу.