3

Веста

До дванадцятого числа я підготувалася, як готуються до планової перевірки реактора: передбачила все, що можна передбачити, і змирилася з рештою.

План був простий і надійний, як шифр першого рівня. Пункт перший: триматися своєї консолі і не висовуватись. Пункт другий: «так, пане лейтенанте» і «ні, пане лейтенанте» — весь мій словник на найближчі місяці. Пункт третій: гаситель перевірити, ремінець підтягнути, манжети — до пальців. Куратор попрацює і поїде. Кураторів я переживала і раніше — переживу й цього.

Із цим планом була одна проблема. Він був складений для куратора.

А о дев’ятій нуль-нуль до операторської зайшов Дан Тайєн.

Я почула його раніше, ніж побачила, і не міткою, мітка спала під сірим металом, як їй і належало. Я почула його вухами: він ішов коридором і розмовляв з нашим завгоспом. Із завгоспом, похмурим дідом, який за п’ять моїх років тут не сказав нікому слова довшого за «накладну». А зараз із коридору долинало щось неможливе: завгосп розповідав. Про вентиляцію. Зі смаком, з подробицями, з ображеною гордістю людини, якій двадцять років не ставили правильних питань.

— …а я їм ще тоді казав: четвертий контур не тягне, його ще при старому начальнику…

— Зачекайте, як це — не тягне? — голос у куратора був молодий, ясний і обурений рівно настільки, наскільки треба, щоб співрозмовник відчув себе головною людиною на станції. — І що, ніхто заявку не підписав? Покажете мені цей контур? Ні, серйозно, покажете?

Я сиділа спиною до дверей, дивилась у свою консоль і думала: ось воно як, значить, виглядає. Точніше, звучить. Два роки глухого стуку, виявляється, є голос, і голос питає у завгоспа про вентиляцію так, ніби нічого цікавішого в галактиці не існує.

Потім вони зайшли і операторська, я відчула це шкірою, підібралася. Не виструнчилася, ні. 

— Доброго ранку. Лейтенант Тайєн, куратор модернізації. — Він не став посередині, не розставив ноги на ширину плеч, як роблять військові на цивільних об’єктах, позначаючи територію. Він став збоку, біля схеми вузла на стіні, ніби зайшов у гості і не хоче заважати. — Одразу про головне: я тут не начальство і не перевірка. Я тут, щоб ваш вузол після модернізації працював, а не висів. Для цього мені треба зрозуміти, як він працює зараз, а це знаєте ви, а не мої схеми. Тож наступні два тижні я буду заважати вам питаннями. Вибачте заздалегідь. Каву п’ю чорну, на солодке не ображаюся.

По операторській пройшов смішок. Наш, місцевий, неохочий але смішок. Лойз, який три дні тому бурчав «понаїде зараз погонів», уже розвертався до куратора зі своїм журналом: показувати, як у нас усе насправді, а не по паперах.

А я дивилася у консоль і робила відкриття, одне неприємніше за інше.

Відкриття перше: він був не такий, як на офіційних голо. Там — парадний хлопчик з правильним обличчям, графський син, третій у випуску. Тут — живий: трохи зависокий для наших стель, з невчесаним після шолома волоссям, з манерою слухати всім корпусом, розвертаючись до співрозмовника, ніби антена до джерела сигналу.

Відкриття друге: він був розумний. Не «начитаний» — розумний по-польовому: за годину обходу він поставив чотири питання, з яких два я сама поставила б, а на третє в мене не було готової відповіді, і я зловила себе на тому, що шукаю її. Подумки. Для нього.

Відкриття третє, найгірше: під гасителем, глибоко, там, де два роки було тихо і глухо, щось ворушилося. Не сигнал — сигналу бути не могло, метал тримав. Пам’ять про сигнал. Фантомний стук. Так у людей болить ампутоване.

«Тихо, — сказала я собі і підтягнула манжет. — Частота закрита. Він попрацює і поїде. Усі їдуть».

До моєї консолі він дійшов о пів на дванадцяту — за графіком обходу, який я вирахувала ще на десятій хвилині: він ішов по схемі проти годинникової, від головних терміналів до периферії. Я була периферія. Мене це влаштовувало.

— А тут у нас що? — спитав він у Лойза.

— Шифрування, — сказав Лойз. І додав, на пів тону тихіше, з тією особливою інтонацією, яку я знала напам’ять: — Другий оператор.

«Другий оператор». Без імені. Лойз був не злий — Лойз був обережний: навіщо псувати куратору ранок.

Куратор підійшов. Я дивилася в консоль. На екрані висів потік учорашньої синхронізації, рівні стовпці службового шифру — я могла б розібрати його із заплющеними очима, і саме тому дивилася так уважно, ніби бачила вперше.

Він зупинився за півтора кроки — вихований: не за спиною, збоку, у межах видимості. Я відчувала, що він дивиться. Спершу на екран. Потім — я почула, як змінився ритм його дихання, на чверть такту, ніхто б не помітив, а я два роки слухаю тишу, тому у мене слух дай боже, — потім на бейдж.

Бейдж читається з трьох метрів. Я сама його замовляла — шрифт більший за стандарт.

— Гарт. — прочитав він уголос.

Не спитав. Прочитав. Спокійно.

Операторська за моєю спиною перестала дихати. Я фізично відчула, як Лойз робить крок назад — відмежовується, як грамотний оператор від короткого замикання. Десь праворуч завмерла з кружкою наша чергова, і навіть вентиляція, здається, пригальмувала четвертий контур — той самий, що не тягне.

Усі чекали. Я знала, чого вони чекають: зараз графський син зрозуміє, поруч з ким його посадили, і буде сцена. Або крижане «переведіть її з проєкту». Або, найгірше, ввічливе ніщо — той сорт чемності, яким обкладають, як санітарним кордоном.

Я повернула голову і подивилася на нього. Прямо. Підборіддя — на штатні п’ятнадцять градусів. Два роки тренувань, плац, свист у спину — я вмію дивитися прямо краще за все інше, що я вмію, а вмію я багато.

— Це буде проблемою, пане лейтенанте?

Він дивився на мене. Зблизька очі в нього виявилися не парадні — уважні і трохи втомлені, як у людини, що довго щось шукала. Одна секунда. Дві. Цілий відкритий космос завдовжки.

— Ні, — сказав Дан Тайєн. І усміхнувся — не мені, кудись усередину себе, ніби щойно звірив координати і вони зійшлися. — Це буде цікаво.