38

Я прокидаюся вже без жару.

Слабкість ще лишається — руки ніби після довгої хвороби, але голова ясна. І вперше за останні дні тіло слухається без спротиву.

Я сідаю, перевіряю резерв.

Тонкий. Живий.

Працює.

Дайніса в кімнаті немає.

Через розбиту бійницю тягне холодним ранком, і я вже збираюся встати, коли відчуваю це.

Не звук.

Відлуння.

Магія не приходить хвилею — вона з’являється як присмак металу на язиці. Сторонній потік. Чужий.

Я завмираю.

Другий імпульс.

Тепер сильніше.

Він не шукає — він звіряє.

— Дайнісе, — кажу тихо, але знаю, що він уже поруч.

Він входить у приміщення швидко, без поспіху, але очі вже інші.

— Відчуваєш?

— Так.

— Пізно, — відповідає.

Третій імпульс проходить крізь стіни застави, як крізь папір.

І одразу після нього — звук.

Зовні камінь різко тріскає.

Я здригаюся. Десь унизу сиплеться кладка.

— Скільки їх? — питаю.

— Достатньо, щоб не говорити, — відповідає він і бере мене за лікоть. — Ходімо.

Ми не встигаємо.

Двері в коридор вибухають усередину — не полум’ям, а тиском. Повітря вдаряє в груди, і я ледь не падаю, якби він не втримав.

У проході вже стоїть перший.

Не вартовий.

Світлий плащ без герба, маска на півобличчя і кристал на шиї — темний, не навчальний.

Він дивиться не на Дайніса.

На мене.

— Живою, — каже комусь за спиною.

І це гірше за погрозу.

Поле Дайніса розгортається миттєво.

Повітря в кімнаті стає густим, важким. Я відчуваю, як волосся на руках підіймається — резонанс тягнеться за ним, хоч я намагаюсь тримати себе.

— За мною, — коротко.

Другий маг робить крок уперед і підіймає руку.

Він не встигає договорити формулу.

Дайніс рухається швидше, ніж я бачу.

Тиск змінюється напрямком — і мага буквально викидає в стіну. Камінь тріскає, звук короткий, глухий.

Третій вже запускає сітку.

Я бачу її — тонкі лінії світла розкриваються в повітрі, закриваючи вихід. Не смертельна. Ловча.

— Не дихай, — кидає він мені.

Я затримую подих інстинктивно.

Він проходить крізь неї.

Сітка спалахує, але не замикається — магія Дайніса розриває вузли, як тканину, і простір на секунду дзвенить.

Я не бачу, як він б’є — лише результат: ще один падає.

Останній відступає на крок.

— Підтверджено. Дракон.

І зникає порталом.

Тиша триває лише секунду.

— Тепер буде гірше, — каже Дайніс.

— Вони повернуться?

— Ні. Пришлють інших.

Він різко обертається до мене.

— Ми не втримаємо заставу. Є перевізник на східному тракті. Працює без запитань.

— Контрабандист?

— Найкращий вид союзників, — сухо каже він. — Ті, кому вигідно мовчати.

Я хапаю свій плащ.

— Далеко?

— Якщо пощастить — переживемо.

Ми виходимо не через двері.

Стіна під його долонею тріскає, відкриваючи вузький службовий прохід. Свіже повітря б’є в обличчя, і ми вибираємось назовні саме в той момент, коли з іншого боку застави знову спалахує магія.

Тепер сильніша.

Я не озираюся.

Бо якщо озирнуся — захочу залишитися і зрозуміти.

А зараз треба бігти.

***

Ми йдемо довго.

Настільки, що спочатку я рахую кроки, потім перестаю, а потім знову починаю — щоб не думати про те, хто саме прийшов за мною в заставу і як швидко вони зрозуміють, куди ми подались.

Дайніс рухається поруч мовчки. Його поле тепер стиснуте, майже непомітне, але я відчуваю — він слухає простір замість мене.

Дорога поступово спускається до річки.

Тут пахне мулом і рибою, вода темна, повільна, а берег розбитий колесами так, ніби тут постійно щось перевозять, але ніхто про це не говорить уголос.

— Тут, — каже він.

Я бачу човен не одразу.

Він схований під навислими вербами, вузький, темний, без жодного знаку. І лише коли ми підходимо ближче, зсередини човна підіймається людина.

Старий.

Не старечий — міцний, як дерев’яна паля. Сиве волосся зібране ремінцем, обличчя в зморшках, але очі уважні.

Він дивиться не на Дайніса.

На мене.

Довго.

— Запізнились, — каже нарешті.

— Потрібно на той бік, — відповідає Дайніс.

— Бачу.

Перевізник не рухається. Лише трохи нахиляє голову, розглядаючи мене так, ніби намагається згадати.

— Ми платимо, — додає Дайніс рівно.

— Не в грошах справа.

Старий спльовує у воду і спускається на берег. Підходить ближче — настільки, що я відчуваю запах диму й річкової води.

Його погляд ковзає по моєму обличчю.

— Дивина, — бурмоче він.

Я мимоволі напружуюсь.

— Щось не так?

Він ще секунду мовчить.

— Та ні, — відповідає повільно. — Просто давно бачив таке лице.

— Де?

Старий дивиться на мене уважніше, і в погляді з’являється не цікавість — впізнавання, яке саме себе лякає.

— Була тут одна пані. Років… — він прикидає, — з двадцять тому. Шляхетна. Не з тих, що ноги в грязюку ставлять.

Моє серце починає битися швидше.

— І?

— І очі такі ж. Дивляться, ніби слухають.

Я ковтаю.

— Як її звали?

Він мовчить рівно настільки, щоб я встигла подумати, що не скаже.

— Верден, — нарешті каже старий. — Пані Верден.

Світ на секунду стискається.