36

Я не одразу усвідомлюю, що сказала це вголос.

Слова ніби самі виходять — тихі, чужі, але вже реальні.

— Вона жива.

Тиша в підвалі густіє. Навіть пил у світлі зависає нерухомо, ніби боїться ворухнутись.

Я чекаю, що Дайніс відповість одразу.

Він не відповідає.

Його рука під моїми пальцями напружена — тепла, жива, але надто спокійна для людини, яка щойно почула таке ж, як і я.

І саме ця пауза змушує мене повільно повернути голову.

Він дивиться не на мене.

На сторожа.

Наче зчитує щось, що я пропустила.

— Дайнісе? — тихо.

Він моргає, і лише тоді переводить погляд на мене.

— Конструкти не брешуть, — каже рівно. — Вони лише повторюють протокол.

— Тобто…

Я не договорюю. Не можу. Якщо скажу повністю — це стане остаточним.

Він дивиться довго.

— Тобто “втрачено” і “не втрачено” для них різні стани, — відповідає.

Серце починає битися швидше.

— Вона там. У ядрі.

Слова вже мої.

Я відчуваю, як у грудях щось стає на місце. Не спокій — напрямок. Вперше з того моменту, як усе почалося.

Я відпускаю його руку і підходжу до стіни, де щойно світилась схема. Камінь холодний, мертвий, але я пам’ятаю розташування ліній. Центральний вузол — під містом.

Під столицею.

— Ми підемо туди, — кажу.

Тепер це не питання.

— Алісо, — починає він.

— Ні.

Я обертаюсь швидко, аж голова паморочиться.

— Не зараз “це небезпечно”. Не “подумаємо”. Я шукала її все життя і навіть не знала, що шукаю. Тепер знаю.

Я роблю крок до нього.

— Я піду.

Він дивиться спокійно, але в погляді важкість.

— Я не сумніваюсь, — каже тихо.

— Тоді не зупиняй.

Кілька секунд ми просто стоїмо один навпроти одного. У тиші застави, серед іржі і старого каменю.

Він повільно видихає.

— Я й не планував.

Це не перемога.

Це гірше — згода без полегшення.

— Але, — додає він, — тепер нас шукатимуть інакше.

— Нехай.

Я сама дивуюся власному голосу. У ньому більше страху, ніж хоробрості, але він не тремтить.

— Я втомилась боятися.

Він підходить ближче, обережно, ніби перевіряє, чи я справді стою, а не тримаюся на впертості.

Його долоня торкається мого плеча.

Резонанс відгукується тихо, майже боляче після всього.

— Тоді слухай уважно, — каже він. — Якщо це ядро досі працює, воно не просто місце. Це частина системи. І вона не відпускає те, що вже взяла.

— Я теж, — відповідаю.

Він ледь усміхається. Втомлено.

— Тоді нам треба дістатися туди раніше, ніж вони зрозуміють, що ти знаєш.

— Ми вже запізнились?

Він дивиться кудись за моє плече.

Я обертаюсь.

У вузькому вікні підвалу на мить спалахує світло — далеко, за пагорбами. Короткий, чіткий імпульс. Не блискавка.

Сигнал.

Маяк.

— Вони знають.

— Так, — відповідає він тихо.

Я вдихаю глибше, ніж треба. Повітря у підвалі холодне, але всередині гаряче, наче я вже біжу.

— Тоді підемо зараз.

Я роблю крок повз нього до сходів, але він ловить мене за зап’ястя.

Рух різкий, інстинктивний.

Я обертаюсь — і не встигаю нічого сказати.

Він нахиляється і цілує мене.

Не обережно, як у болоті, і не повільно — коротко, щільно, ніби перевіряє, що я справді тут, жива, тепла. Його пальці стискають мою долоню сильніше, ніж потрібно.

Я завмираю лише на мить.

Потім відповідаю — так само швидко, без думок.

Він відсторонюється першим.

— На удачу, — каже тихо, ніби пояснює собі, а не мені.

Я ковтаю повітря, яке раптом здається теплішим.

— Тоді не витрачай усю одразу, — кажу.

Він криво усміхається.

— Я обережний.

Зверху знову прокочується віддалений імпульс сигналу.

І цього разу ми вже не стоїмо.