35

Я прокидаюся від звуку.

Не різкого — металевого, глухого, ніби десь під каменем повільно провертають стару шестерню.

Першою думкою є болото.

Я різко сідаю, і світ на секунду пливе, але вже не так, як раніше. Усередині тихіше. Порожнеча більше не ріже — її заповнює рівне тепло, знайоме і тривожне водночас.

Резонанс.

Я відчуваю його навіть без дотику.

Дайніс не спить. Він біля входу, сидить напівобернений до мене, але голова вже піднята — він теж почув.

Звук повторюється.

Метал об камінь.

Пауза.

І знову.

— Це вітер? — питаю хрипко.

— Ні.

Він підводиться повільно, не роблячи різких рухів, але я бачу, як навколо нього збирається поле.

Я встаю слідом. Ноги ще слабкі, але слухаються.

Звук іде знизу.

Не з двору.

З-під застави.

Ми переглядаємось — і цього достатньо.

Сходи в підвал напівзавалені, каміння осипається під ногами, повітря холодніше з кожним кроком. Я відчуваю запах — пил, іржа… і щось ще, сухе, як стара магія.

Внизу темно.

Дайніс проводить долонею по стіні, і слабке світло запалюється у повітрі. Не закляття — просто підсвічений потік.

Приміщення маленьке. Склад. Старі стійки для списів, зламані щити, дерев’яні ящики, що розсипаються від дотику.

І в центрі — силует.

Я не одразу розумію, що дивлюсь на нього.

Фігура стоїть нерухомо, майже зливаючись зі стіною: броня, потемніла від часу, порепана, з вбудованими кристалами вздовж грудей і шиї. Один напівпогаслий, інші — мертві.

— Це… — починаю я.

Кристал раптом спалахує.

Фігура здригається.

Голова повертається на звук нашого дихання.

Метал скрипить.

— Військовий сторож, — тихо каже Дайніс. — Старий тип.

Конструкт робить крок.

Повільно. Ніби згадує, як рухатись.

Я відчуваю, як повітря змінюється — не загроза, а перевірка. Ніби щось ковзає по мені, зчитує.

Кристал на його грудях світиться яскравіше.

— Ідентифікація… — голос не звучить, а ламається, проходячи крізь пошкоджений резонатор. — …носій…

Він завмирає прямо переді мною.

Я не рухаюсь.

— Підтверджено… Δ.

Мене прошиває холод.

— Що він сказав? — шепочу.

Але конструкт говорить далі.

— Доступ: польовий ретранслятор… активовано…
— Запит… до ядра… відкрито…

Світло в його кристалі пульсує.

Він піднімає руку і вказує вбік — на стіну.

Камінь там починає світитися зсередини. Лінії, старі, стерті, але живі, проступають у кладці, складаючись у схему.

Я бачу тунелі.

Під містом.

Вузли.

І один великий центр.

— Транспортування… дозволено…
— Другий об’єкт… статус… змінено…
— Не втрачено.

Моє серце зупиняється на півудару.

— Повторити, — кажу тихо.

Конструкт повертає голову різкіше.

— Другий об’єкт… не втрачено.

Я навіть не одразу помічаю, що тримаюся за руку Дайніса.

Схема на стіні гасне.

Кристал у грудях сторожа мерехтить і повільно тьмяніє.

Він завмирає.

Знову просто броня.

Тиша повертається раптово, ніби її кинули зверху.

Я не дихаю.

— Дайнісе…

Голос ледь звучить.

— Вона жива.

Я кажу це не як питання.