34 Дайніс

Я прокидаюся раніше за неї.

Це звичка — прокидатися ще до того, як світ встигає згадати про тебе. У заставі холодно, камінь за ніч віддав тепло, і повітря різке, сухе, з присмаком іржі.

Аліса спить неспокійно.

Дихання неглибоке, лоб гарячий. Вона перевертається, стискає край мого плаща, ніби боїться, що я зникну разом зі сном. Я не забираю тканину, лише кладу долоню їй на зап’ястя — пульс швидкий, нерівний.

Відкат.

Очікувано. Але не слабкий.

Я підводжуся тихо, щоб не розбудити її, і розгортаю поле мінімально — рівно настільки, щоб вона залишалась у теплі. Для дракона це дрібниця. Для людини — різниця між ознобом і сном.

Їй треба їжа.

Тепла. Солона. Хоч щось.

Я йду вглиб застави.

Колись це було укріплення. Тепер — кістяк. Коридори провалені, сходи обвалені наполовину, двері зірвані з петель. Я відкриваю перший склад — порожньо. Другий — лише іржаві гачки і запах старого зерна.

Нічого.

Ще один приміщення — колишня кухня. Кам’яна піч тріснута, казани зникли, полиці розбиті. Тут давно вже не готували.

Я стискаю щелепу.

Мені не потрібна їжа. Я можу тягнути поле, можу тримати форму, можу битися. Але вона — ні. Вона тримається на впертості й порожньому резерві, і це зле поєднання.

Я виходжу у внутрішній двір.

Вітер тут сильніший. Надворі сіре небо, без обіцянок на ясний день. Я оглядаю периметр — слідів переслідування поки немає. Це добре. Тимчасово.

Повертаюся всередину.

І тільки в старій канцелярії знаходжу те, що не шукав.

Стіл стоїть перекошено, але шухляди ще тримаються. Я відкриваю одну — папір, кристалічні пластини, журнали обліку. Військові. Старі.

Я беру перший журнал.

Дати збігаються.

Занадто добре.

Я перегортаю сторінки швидко, ковтаючи слова поглядом. Тут не імена — коди. Позначення. Схеми потоків. Виноски про стабілізацію, про “відхилення”, про дітей, у яких резонанс не вкладається в норму.

Я зупиняюся.

Проєкт A–Δ.

Рука мимоволі стискає край столу.

Це не польова ініціатива. Це центр. Це те, що не мало тут бути — не на заставі, не на периферії. Сюди звозили дані. Сюди передавали сигнали з таких самих маяків, як той, що ледь не вбив нас у болоті.

Я гортаю далі.

Є згадки про транспортування. Про “втрату одного об’єкта” і “перенаправлення ресурсу”. Є суха фраза: нестабільний носій — утилізовано. Без імені. Без деталей.

Я закриваю журнал.

Повільно.

У грудях підіймається злість — тиха, глибока, така, що дракон у мені ворушиться, піднімає голову. Це не гнів бою. Це інше.

Це коли торкаються твого.

Я знаю, що це означає для Аліси.

І знаю, що вона ще не готова це почути.

Я складаю журнали назад, закриваю шухляду, стираю з поля будь-який слід втручання. Ніби мене тут не було.

Повертаюся до неї.

Вона не прокинулась, але дихає важче. Я сідаю поруч, кладу долоню їй на лоб, приглушую жар. Мовчки.

— Я знайду, — кажу тихо. Не їй — собі.

Їжу. Вихід. Відповіді.

А правду — пізніше.

Бо якщо я скажу їй зараз, вона встане. Навіть у такому стані. І піде туди, де я ще не готовий її втратити.

Я залишаю журнали там, де знайшов.

І стежу, як за вікном сіре небо повільно світлішає.

***

Її стан погіршується до полудня.

Не різко — підступно. Дихання стає поверхневим, жар не спадає навіть під полем, пульс зривається, ніби організм не може вирішити, за що триматися першим — за життя чи за магію.

Я перепробував усе.

Воду. Поле. Стабілізаційні петлі, які ще пам’ятаю з військових років. Нічого не тримається довше кількох хвилин.

Вона не прокидається.

І це найгірше.

Бо якби прокинулась — могла б заперечити.

А я не хочу робити це без її згоди.

Я сиджу поруч і рахую її вдихи.

Раз.

Два.

На третьому вона здригається, стискає пальці, ніби хапається за щось у сні.

— Алісо, — кажу тихо. — Подивись на мене.

Повільно. Зусиллям. Вона розплющує очі.

Погляд мутний, але свідомий.

— Ти… тут, — шепоче.

— Тут.

Я ковтаю.

— У нас проблема.

Вона моргає.

— Ще одна?

— Ця серйозна.

Я беру її руку. Вона холодніша, ніж має бути.

— Твій резерв не відновлюється. Болота і маршрут забрали більше, ніж я розраховував.

— Я… переживу, — каже вона, але це не переконливо навіть для неї самої.

— Ні, — відповідаю я. — Не так.

Вона дивиться уважніше.

— Що ти задумав?

Я не відводжу погляду.

— Є спосіб. Тимчасовий.

— Мені це не подобається вже зараз.

— Мені теж.

Я зітхаю.

— Я можу підживити тебе через резонанс.

Тиша.

Вона мовчить кілька секунд. Потім намагається сісти — я обережно притримую її за плече.

— Ти казав, що це… — вона ковтає, — …не дрібниця.

— Це не дрібниця.

— Це посилить зв’язок?

— Так.

— Наскільки?

Я не брешу.

— Відчутно.

Вона заплющує очі.

Я бачу, як вона зважує. Не страх — вибір.

— А якщо я скажу “ні”?

Я дивлюся на її обличчя, на тінь під очима, на губи, що трохи тремтять.

— Тоді я шукатиму інший шлях. І ти можеш не дожити до того моменту, коли я його знайду.

Вона різко видихає.

— Ти жорстокий.

— Я чесний.

Вона відкриває очі.

— Добре, — каже тихо. — Але ти не маєш права… — вона затинається, підбираючи слова, — …йти далі, ніж потрібно.

— Я контролюю себе, — відповідаю.

Це напівправда.

Я сідаю ближче, знімаю плащ, щоб нічого не заважало. Кладу одну руку їй під спину, другу — на груди, трохи вище серця. Відчуваю, як резонанс одразу відгукується — напружено, голодно.

— Дихай, — кажу.

Вона дихає.

Я відкриваю потік.