33

Маяк дихає.

Я не знаю, як інакше це назвати — світло в його тріщинах повільно наростає, згасає, знову підіймається, ніби камінь має власні легені. Купол навколо нас тремтить у тому ж ритмі.

Дайніс підводиться.

— Зараз.

Я піднімаюся слідом, але ноги не слухаються. Він одразу підхоплює мене під лікоть.

— Тримайся за мене, — каже. — І що б не було — не відпускай.

Я обхоплюю його за талію.

Його поле стискається навколо нас, як щільна оболонка. Повітря густішає, соляний пил піднімається з каменю, зависає в світлі маяка дрібним сяйвом.

Дайніс кладе долоню на обгорілу поверхню кристала.

— Старі вузли не відкриваються м’яко, — каже. — Якщо стане надто важко — скажи.

Я киваю.

Він втягує повітря і вдаряє потоком.

Маяк відповідає не одразу.

Спочатку йде низький гул, такий глибокий, що його відчуваєш у кістках. Потім світло різко змінює спектр — з теплого золотого на холодний біло-блакитний.

Платформа під ногами здригається.

Купол рветься.

Болото навколо нас ніби відступає, але я відчуваю, як щось липке намагається втримати простір, не пускає.

— Тепер! — каже Дайніс.

Світ складається.

Не зникає — складається шарами, як мокрий папір.

Мене прошиває холодом.

Повітря зникає з легень, шкіра пече, а магія всередині раптом починає крутитися, ніби хтось узяв її за край і різко провернув.

Я кричу — але не чую власного голосу.

Дайніс притискає мене до себе сильніше, його поле стискається до межі, і я відчуваю, як резонанс між нами розтягується, тоншає, але не рветься.

Мене нудить.

Світло ріже очі навіть крізь повіки.

Я відчуваю, як щось проходить крізь мене — не тіло, а структуру. Ніби хтось перегортає сторінки всередині.

У грудях спалахує біль.

У голові — порожнеча.

Я чую, як Дайніс глухо гарчить — справжнім, драконячим звуком, який він намагається втримати всередині.

Потік б’є в нас хвилями.

Я вже не розумію, де верх, де низ.

Лише тримаюся за нього і рахую удари серця.

Раз.

Два.

Три—

Світ різко вивертається назад.

Ми падаємо.

Твердо.

На камінь.

Я встигаю відчути холод під щокою — і темрява накриває, як ковдра.

***

Коли я приходжу до тями, перше, що відчуваю — запах вогкості і старого металу.

Другим — його руку на моїй спині.

— Алісо.

Його голос звучить глухо, ніби крізь товсту стіну.

Я намагаюся відповісти — губи не слухаються.

Світ повільно фокусується.

Наді мною — низька стеля з обваленою кладкою.

Поруч — іржаві рештки воріт.

Крізь пролом у стіні видно сіре небо.

— Ми вийшли, — каже він тихо. — Це застава.

Я кліпаю.

— Жива?

— Так.

Він притискає мене ближче, ніби перевіряє ще раз.

Я намагаюся сісти — і одразу ж паморочиться.

— Лежи, — наказує він. — Ти порожня.

Я слухаюсь.

Десь у далині каркає птах.

Вітер гуляє крізь зруйновані стіни.

Ми вибралися з боліт.

Але я відчуваю: це було лише початком.

***

Я прокидаюся від холоду.

Не різкого — повільного, як коли кістки пам’ятають вологу, навіть якщо ти вже давно не у воді.

Наді мною темно.

Крізь пролом у стіні видно шматок нічного неба — тьмяні зірки і повільні хмари. Вітер проходить крізь руїни застави, гуде у тріснутих каменях, шарудить у сухій траві десь зовні.

Я намагаюся поворухнутися — і одразу розумію, що тіло важке, ніби налите свинцем.

— Тихо, — каже Дайніс.

Він сидить поруч, спиною до стіни, з розгорнутим плащем навколо мене, як імпровізованою ковдрою. В одній руці тримає чашку, з якої піднімається слабка пара.

— Скільки я була без тями?

— Кілька годин.

Я ковтаю.

У горлі сухо.

Він підносить чашку до моїх губ.

— Пий.

Рідина тепла, трохи гірка, з металевим присмаком — армійський відвар, не для задоволення, а щоб тримати на ногах. Я роблю кілька ковтків, і тепло повільно розходиться грудьми.

— Це нормально, — каже він. — Ти спалила резерв і пройшла через старий маршрут. Організм зараз відкатує.

— Я завжди так цікаво відпочиваю?

Він ледь усміхається.

— Не завжди.

Я дивлюся на його руки. На дрібні порізи від солі, на темні сліди магічних опіків уздовж зап’ясть.

— Ти теж виглядаєш не дуже.

— Я міцніший.

— Це не відповідь.

Він знизує плечима.

— Мене не затягувало болото.

Я мовчу секунду.

— Дякую.

Він дивиться на мене.

— За що саме?

— За те, що не залишив. За те, що тягнув. За те, що не сказав “я ж попереджав”.

Його погляд м’якшає.

— Я не виховую тебе, Алісо.

— Я знаю.

Ми сидимо в тиші.

Десь далеко ухкає нічний птах. У руїнах час від часу падає камінчик, і я щоразу напружуюся, але Дайніс реагує раніше за мене — поле навколо нас стабільне, щільне.

— Тут колись був гарнізон, — каже він, ніби між іншим. — Прикордонна застава. Тримали прохід на північ.

— А тепер?

— Тепер нікому не вигідно тримати людей у місці, де магія псується.

Я перевертаюся на бік, обережно, щоб не закрутилася голова.

Він одразу підсовує мені під спину згорнутий плащ.

Я відчуваю його тепло навіть крізь тканину.

— Дайнісе…

— Мм?

— Коли ти сказав, що відчуваєш мене… це завжди так?

Він задумується.

— Раніше — ні. Це було тлом. Зараз — як натягнута струна.

— І тобі з цим нормально?

Він видихає.

— Нормально — ні. Але я звик жити з речами, які не обирав.

Я дивлюся на нього.

— А як щодо мене?

Він зустрічає мій погляд.

— Ти не річ.

Я ковтаю.

— Але ти вже вирішив, що будеш поруч.